Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

   Сьогодні в магазині шумно. Завтра в однієї пари весілля тому сьогодні в нас клієнтів багацько. Мої думки повертаються кожного разу до Тараса. Не можу працювати. Я повинна з ним поговорити. Сказати про свої почуття. Навіть якщо доведеться ризикнути. Дивлюся на кав'ярню навпроти нашого магазину. Гірко всміхаюся згадуючи про те як кожен день витріщалася на Антона. Як я помилялася. Створюючи собі ідеальний образ. Раптом за склом я бачу Тараса. Він сидить за невеликим столиком, і його обличчя світиться радістю, якої я не бачила вже давно. Я одразу ж хочу підійти до нього, відкритись, розповісти про свої почуття, які розгораються в мені, як вогонь. Але щось мене стримує. Може, це страх? Страх того, що я все можу зіпсувати. Тарас сміється, і я відчуваю, як моє серце робить стрибок. Бачу, як до нього підходить Ліка. Колишня. Вона сідає напроти нього, відчуваю, як у моїй душі щось ламається. Ліка усміхається, пестить волосся, яке падає на її плечі. Вона така безтурботна і красива. Не можу відвести погляд. 

Тарас посміхається їй у відповідь. Вони говорять про щось, що приносить їм радість. Намагаюся зібрати думки, але вони розлітаються, наче метелики на світло. Хочу, щоб цей момент завершився, щоб я могла підійти до нього, взяти за руку і сказати, що відчуваю. Але що буде, якщо він не відреагує? Якщо його почуття це лише ілюзія? А насправді він кохає Ліку? Вони невимушено спілкуються. Ліка нахиляється до Тараса, і я відчуваю, як у моєму горлі застряє клубок образи. Хочу закрити очі, але не можу. Мене тягне до кав'ярні, немов магнітом. Моє тіло наповнюється холодом, а серце б'ється швидше, наче намагається вирватись з грудей. Ліка нахиляється ще ближче. Я бачу, як її губи торкаються його щоки, ніжно, з любов'ю. І в цю мить розумію, що все, чого я прагнула, може бути втрачене назавжди. Сльози заливають мої очі, але я не можу дозволити собі плакати тут, перед ними. Я ніколи не хотіла бути такою людиною, яка любить страждати на очах в інших. Мені дуже боляче. Я думала що його почуття щирі... 

Крокую назад, віддаляючись від вікна. Я знаю, що мені потрібно поговорити з Тарасом, але тепер, коли я побачила його з Лікою, все ускладнюється. Вирішую непомітно зайти до кав'ярні. Сідаю за столиком у кутку, обережно спостерігаючи за ними. Вони продовжують розмовляти, їхні обличчя веселі. Мене охоплює прилив заздрості. Відволікаюся на свою каву, яку тільки но замовила, але її гіркота лише підкреслює мій біль. Я стукаю пальцями по столу, намагаючись заспокоїти себе. Може, я просто повинна піти? Може, забути про все це і почати життя знову? Але серце не хоче слухати розум. Мені хочеться хоча б спробувати. Врешті він сказав що кохає мене. Погляд знову повертається до них. Ліка знову торкається його руки, в цю мить не витримую. Встаю і виходжу з кав'ярні. Вулиця холодна, повітря пронизливе, але я не відчуваю холоду. Я лише відчуваю, як моє серце розбивається на дрібні шматочки. 

Йду назад до магазину, намагаючись звільнити свою голову від думок. Кожен крок віддаляє мене від Тараса, але я знаю, що не можу просто втекти. Я повинна знайти в собі сміливість, щоб знову повернутись до нього. Невже я готова здатися? Тільки через цю фіфу, яка сама покинула Тараса? Ні. Не дочекається.Фіфа. Я перед дверима магазину, мій погляд ковзає по знайомих місцях. Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися, і раптом розумію, що мені потрібно повернутись. Я повинна поговорити з ним, навіть якщо це буде важко. Знову повертаюся до кав'ярні, але в серці вже є тріщини. Відкриваю двері, і хвиля розмов, сміху й аромату свіжої кави накриває мене. Підходжу до столика, де сидить Тарас із Лікою. Вони не бачать мене, я гублюся серед відвідувачів. Моя рука мимоволі тягнеться вперед, але я зупиняюся. Що я скажу? Як я можу зізнатися в коханні, якщо він можливо знову з Лікою? Тарас раптом повертає голову, відчуваю, як моє серце на мить зупиняється. Він дивиться прямо на мене, в його погляді бачу щось, що змушує мене спотикнутись. Це не просто здивування, це щось більше — надія? 

Хочу втекти, але вже пізно. Він підводиться, мій пульс шалено стукає в скронях. Не знаю, що говорити. Я просто стою, заціпенівши, немов застрягла між минулим і теперішнім. 

— Люся, — каже він, і в його голосі звучить стільки емоцій, що до мене знову повертається надія. Ліка, здавалося б, не помічає його реакції. Вона продовжує говорити, але я вже не чую її слів. 

— Який збіг, — нарешті вимовляю я, намагаючись вдати ніби здивована. — Я не знала, що ви будете тут. 

Тарас усміхається, але його усмішка виходить трохи кривою. Не можу зрозуміти, що він відчуває. Чи радий він мене бачити? Чи, можливо, це лише ввічливість? 

— Ми просто... зустрілися, — каже він, від чого я отримую полегшення. 

— Я хотіла поговорити, — вимовляю, але слова застряють у горлі. Не знаю, чи зможу я висловити те, що відчуваю. Ліка, нарешті, помічає, що ми розмовляємо. Вона повертається до мене, в її погляді бачу відтінок недоброзичливості. 

— О, Люся, — каже вона у зневажливому тоні, — Невже це ти? Я думала, ви з Тарасом вже все вирішили. 

Мої ноги майже підкошуються. Чому вона це говорить? Чому вона намагається вколоти мене? Намагаюся не звертати уваги на її слова, але вони все ще лунають у моїй голові. 

— Між нами не настільки тісні стосунки, — кажу, намагаючись зберегти спокій. — Я просто хотіла поговорити про деякі речі. Тарас ставить руку на стіл, і я бачу, як його пальці стискаються. Він уважно дивиться на мене. 

— Про що ти хочеш поговорити? — запитує він. Холодний піт виступає на лобі. Всередині мене починається справжня боротьба. Цей момент — він настільки важливий, і я не можу його впустити.