Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– І до чого тут я?

– Я попросила твого батька відіслати факсом копію твого атестата. Декан подивився на нього й одразу вирішив узяти тебе! – пританцьовуючи, «потішила» мене Марго.

Ця жінка мене вже точно лякає, невже вона настільки сильно хоче, щоб я тут залишилася, що підкупила декана?! Адже в мене оцінки зовсім різні, і тільки з деяких предметів високі. Ну гаразд, дарованому коню в зуби не дивляться. Адже в батьків зовсім немає грошей, і не думаю, що я зможу спробувати вступити наступного року, а вже тим паче потрапити на бюджетне місце. Але все ж, я не попаду в цю пастку.

– А гуртожиток у цьому університеті є? – уточнила зовсім без радості.

– Є! – зраділа Марго моєму питанню. – То ти згодна?

– А місця вільні в цьому гуртожитку є? – уточнила, відчуваючи недобре.

– Ні, – тут же відповіла Марго, і обняла мене, щоб не втекла. – Ти житимеш у нас, твої батьки не проти!

– Ні! – різко віддалилася я, – Я відмовляюся.

Можливість для мене хороша, але все ж заснути в тій страшній ляльковій кімнаті я не зможу, не говорячи уже, що мені потрібно дивитись за мамою і заробляти гроші. Схоже  навчання в університеті так і залишиться для мене мрією.

– Але, Даринко! – здивовано скрикнула Марго, але я не відповіла, а повернулася до машини.

– Погоджуйся, – з кабіни виглянуло щасливе обличчя Кирила, – я постараюся, щоб ти не нудьгувала!

Він узагалі знає, що від того, що я приблизно уявляю, як він буде мене «веселити», мені хочеться поїхати ще сильніше?

– Не лізь не у свою справу, – з переднього сидіння, не відволікаючись від малювання, подав голос Діма. Дивно, а йому-то що не сподобалося?

– Та годі тобі! – незворушно посміхнувся Кирило. – Ти уяви, як він розлютиться! – останню фразу я ледве почула, вузькоокий її прошепотів.

З гаража почулося гарчання мотора. На доріжку виїхав жовтий мотоцикл Судзукі. Кай на ньому, зупинився біля машини.

– Кай, а Дарина навчатиметься на економічному, як ти! – видав Кирило одразу.

– Не буду, – відмовила я, сідаючи на сидіння і заштовхуючи назад Кирила на його сидіння.

– Їй мізків не вистачить, – не знімаючи мотоциклетного шолома, промовив Кай. – Запізнитеся на пари, дізнаюся і приб'ю.

Він тут же, заглушаючи все ревом мотора, поїхав. Залишивши мене злу і розбиту.

– Але як же так?! Я ж так старалася! – схлипуючи, промовила Марго.

– Велика Мамо, – крикнув Кирило, зачиняючи двері машини, – поїхали швидше! А то в нас будуть проблеми!

Місис Тактовність понеслася до дверей і одразу ж сіла за кермо. Водила вона, як і вчора, зовсім не дивлячись на дорогу. Я помічала, що ми тільки дивом не врізаємося в інші машини.

– А на кого ви вчитеся? – запитала хлопців.

– Я на хірурга, – урочисто вимовив Кирило, тепер зрозуміло, звідки в нього стільки самовпевненості, – Дімка вчиться на художника-архітектора. Кай, як ти чула, на економічному – збирається потім успадкувати бізнес батька. Ну, а Іван, як ти знаєш, збирається стати археологом, хоча і вчиться на вчителя історії.

– Чого? – здивовано подивилася на брата, навіть не підозрювала про те, що брат мріє стати археологом.

У школі він, здається, отримував хороші оцінки з історії, але я навіть не здогадувалася про це. Виявляється, він отримав щасливий білет, ставши перевертнем. Уперше в думках вимовила це, досі не віриться.

– Ну так, мені подобається, – трохи зніяковіло примружився брат.

– А я думала... – вимовила я вголос і запнулася.

– Що ти думала? – зацікавився Кирило.

– Та так не важливо, – відвернулася до вікна і замовкла. А я думала, Іван їде, щоб проводити мене.

– Ось ми й приїхали, – оголосила Марго, зупиняючись перед великою будівлею.

Прикрашений парком дерев, університет височів серед решти будівель. Схоже, щоб його побудувати, зробили новий район у місті. Поруч було безліч новобудов і будівель у будівельних риштуваннях. Позаду виднілися ще чотири, такі ж масштабні будівлі, корпуси.

– Ще побачимося! – перший пішов Діма, гортаючи на ходу свій зошит.

Його навіть машина ледь не збила, коли він переходив дорогу, але це все одно не відвернуло Діму від зошита.

– Поки не забув, – Кирило почав ритися у своїй кишені, а потім дістав звідти мій мобільний. – Ось! Ти загубила, а я знайшов!

– Звідки? – здивувалася, бо була впевнена, він у мене у валізі валяється.

– Ну, до зустрічі! – крикнув вузькоокий, збігаючи без пояснень.

– Бувай, – видавив Іван, йдучи за ним.

Ось тобі й брат, навіть чужа людина більше слів мені вимовила!

– Як тобі університет? – радісно обернулася до мене Марго.

– Ніяк, – байдуже відповіла я. – Поїхали.

Усю дорогу Місис Тактовність без угаву базікала, розхвалювала університет і всяке таке. Я зовсім її не слухала, плече страшенно боліло. Мої думки, навіть для мене незрозумілі, були зовсім далеко. Ніяк не могла зрозуміти, що я відчуваю більше, злість, розгубленість, чи образу. Єдине, на що я чекала, це відчуття полегшення, коли нарешті поїду звідси. Навіть коли купила квиток і майже сіла на автобус, полегшення не з'явилося.