Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– А ви самі... – звернулася я до Марго, яка крутилася біля мене.

Ми вже стояли перед автобусом, скоро мала розпочатися посадка. Місис Тактовність навіть застигла в готовності відповісти.

– А ви самі... – я повторила, не здужавши озвучити продовження.

– Ні, я не вовк, – зрозуміла вона мене. – Перевертень неприємне слово, та й не означає воно нічого. Ми насамперед вовки. Люди-вовки, – вона трохи зніяковіла і додала, – так принаймні каже мій чоловік. Дівчат-вовчиць майже не буває. Вони просто не переживають перехід.

– Це ... сумно, – видавила я.

Напевно, мені пощастило, що не довелося через таке пройти.

– Ми не такі погані, дай нам шанс! – вона взяла за руку мене.

– Я ж не вовк, навіщо мені залишатися? – нарешті я це питання озвучила, і ще додала. – Ви ж приймаєте у свою сім'ю тільки таких.

– Але, ти ж... – вона запнулася на півслові, у неї було таке розгублене обличчя.

– До того ж навіщо залишатися в місці, де є людина, яка хоче, щоб ти пішов, – це не було запитанням, радше твердженням, але, як я не старалася, прозвучало все ж таки, як запитання.

– Але ... – повторила Марго здивовано. – Звідки?

– Неважливо. Прощавайте, – усміхнулася я, як мені здавалося безтурботно, і крикнула, заходячи в автобус і махаючи рукою, – подбайте про Івана, він зовсім як дитина.

Де ж ти, відчуття полегшення? Важко так на душі, огидно.

Ми виїхали з Білого Ікла, але все одно не ставало легше. У вікні миготіли дерева, крізь крони світило яскраве сонце. Замилувавшись, я не одразу помітила якусь тінь, що рухалася паралельно з автобусом. Усього лише на мить на крутому повороті, я змогла розгледіти вовка. Він був сірий, величезний і весь у багнюці. На секунду, я стиснулася від страху, думаючи, що він зараз стрибне на автобус, коли він раптово став наближатися. І коли це майже сталося, він в один стрибок перескочив автобус і побіг далі. Озирнувшись на всі боки, переконалася, що ніхто крім мене не помітив цього. Лише дитина, що сиділа позаду, раптом розплакалася.