Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Знову ця історія, – простогнали хлопці в унісон.

– А ну тихо! Я розповідаю! – стукнув по столу пан Дем’янів. – У нас була велика зграя, на жаль, я навіть не був альфою. Це зараз нас залишилося дуже мало... – він сумом протер свої очі. – Ти, напевно, не знаєш, але слух, нюх і зір у нас набагато кращі, ніж у людей. Та я й не кажу про силу і швидкість.

– І апетит у вас вовчий, – договорила Марго, втомлено зітхнувши.

– Ну, пробач нам, мила моя, – послав повітряний поцілунок своїй дружині пан Дем’янів. Марго зніяковіла, а хлопці з огидою скривилися. Вони ще діти, нічого не розуміють.

– Так от, бігаючи по скелях, я провалився всередину однієї, – продовжив свою розповідь він, – і там було дуже страшно. Я просидів там кілька днів. Думав, що мені вже не жити. І ось тоді мені дуже допомогла вовча удача. Якийсь дивний запах привернув мою увагу, і я почав рити яму в пошуках джерела запаху. Поки ...

Пан Дем’янів зробив театральну паузу, проте з його обличчя можна було зрозуміти, що він зараз вибухне, якщо нічого не скаже.

– Знайшов золото, – проговорили хлопці разом із батьком, від чого той начебто образився, і знову бурчачи, сховався за газетою.

– Золото? – здивувалася я.

– У батька кілька шахт і компаній, – вирішив продовжити Діма.

– Словом: ми купаємося в грошах! – усміхнувся Кирило, відкинувшись на стільці. – Добавки!

– Уже несу! – зраділа Марго, забираючи тарілку.

– І все це завдяки моєму нюху! – вирішив продовжити все-таки пан Дем’янів, поки я подумки сумнівалась, що золото взагалі може якось пахнути. – Нюх сильна річ, вовки навіть пару собі шукають за допомогою запаху. У зграї це називають зв'язування.

Кай раптом судомно закашлявся, а хлопці чомусь усі подивилися на нього. Він усе кашляв, і ніхто йому не допомагав. Усі просто дивилися, що мене дуже напружувало. Вставши з–за столу, підійшла до нього ззаду і з усієї сили вдарила по спині. Мені якраз давно хотілося вмазати йому безкарно. Кай ще раз кашлянув, а потім перестав. Я взяла глечик і налила йому в склянку соку.

– А як це? – вирішила запитати я, коли помітила, що всі витріщаються на мене. – Хіба в такий спосіб можна когось полюбити? Це якось нерозумно.

Усі ще більше застигли, дивлячись на мене. Кай і той, покашлюючи, втупився на мене.

– Випий, – простягнула йому склянку з соком.

Хлопець чомусь відвернувся, коли все-таки взяв із моєї руки склянку. Коли його рука торкнулася моєї, пальці немов ударило статичною електрикою. Ще трохи і я б упустила склянку. Пальці все ще тремтіли, довелося сховати руку за спину, щоб ніхто не помітив. Цікаво, а він це відчув?

– Ти маєш рацію, – раптом сказав Кай, він відпив зі склянки й поставив її на стіл, – це дуже нерозумно любити когось раз і на все життя тільки тому, що твоєму вовчому обличчю сподобався запах.

– Але, Кай... – спробувала заперечити Марго, але замовкла на півслові.

– Ходімо збиратися на навчання, – нібито наказав хлопець, і тут же встав з–за столу.

Він пішов, і інші теж пішли за ним. Одна я залишилася стояти на кухні, дивлячись на вулицю. Незатишне якесь відчуття на душі, ніби мене щось сильно поранило й образило. Ось тільки чому я не знаю, що саме.

***

– Ще довго чекати? – стогнав Кирило, граючи в гру на телефоні.

Ми сиділи в машині, і чекали, поки Марго спуститься і відвезе нас. Хлопців на навчання, а мене на вокзал. Діма сидів на передньому сидінні та щось малював у зошиті. Брат взагалі дрімав посередині заднього сидіння.

– А де Кай? – запитала я після довгого мовчання.

Тієї ж секунди, як це запитання все ж таки вирвалося з мого рота, Кирило нахилився вперед і якось дивно посміхнувся, і запитав:

– А що? Закохалася?

Діма на передньому сидінні втупився на мене у скло заднього виду. Навіть Іван відкрив одне око і подивився на мене.

– Дурні, – буркнула, одразу вийшла з машини на доріжку з гравію.

Через що щоки так горять? Плече ще ниє, болить нестерпно. Кожен рух віддавав сильним болем. Вхідні двері відчинилися, і вийшов Кай, він був явно чимось незадоволений. І щойно помітив мене, одразу відвернувся. Він не пішов до машини, як я думала, а повернув праворуч, у бік великого гаража, що стояв окремою спорудою.

От придурок! Як же він мене бісить! Штовхнула ногою кілька камінчиків, та це не помогло від гніву.

Нарешті вийшла Марго. По цій жінці плаче подіум, навіть в її солідному віці. Чудовий червоний діловий костюм, туфлі на такій шпильці, що можна зламати собі шию, якщо оступишся в них. Судячи з її обличчя, вона чимось не задоволена.

– Даринко, вітаю тебе із зарахуванням до університету! – заявила вона, і обійняла мене так, що кістки захрустіли.

– Що? – якщо це жарт, то не смішний.

– Я поговорила з твоїм батьком, він розповів, як ти, бідолаха, не вступила цього року! – звідки в неї його номер? – Тож я зателефонувала декану, і виявилося, що в них є одне вільне бюджетне місце і якраз на економічному факультеті! Хіба не чудово?