Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Ранок! – весело крикнув Кирило, одягнений у футболку з черепашками ніндзя і червоні шорти.

– Доброго ранку всім, – привітався Діма, коли сів за стіл навпроти мене. – Привіт, Дашо.

– Привіт, – тільки й змогла сказати я, дико бентежачись від його погляду.

Напевно, я розчервонілася, щоки так і горять. На Дімі білі шорти та майка, найімовірніше, він віддає перевагу такому кольору. На фоні Кирила він виглядає серйознішим і старшим. Такий галантний, на відміну від інших своїх «братів», особливо хамовитого блондина. Просто ходяча мрія дівчат, чутлива душа.

– От чорт, – буркнув Іван, сідаючи поруч зі мною.

Усе його обличчя було червоним і трохи припухлим.

– Що сталося? – злякалася я, намагаючись розгледіти, що з ним.

– Наш Івасик Телесик гарненько привітався з їжаком, – огидно засміявся Кирило, сідаючи з іншого боку від брата.

– Це ти його в мене кинув! – обурився Іван. Він із невдоволенням хмурився, поки я кривлячись помагала йому дістати довгі та бруді голки.

– Не треба було казати, що мені пасують сукні! – обурився Кирило.

– Які ще сукні?! – влізла в розмову Марго.

– Ніякі! – тут же відповів вузькоокий. – Жарт! Це просто жарт!

– Рухайся, – наказав Кай, зіштовхуючи Діму з його крісла на сусіднє.

Тільки мені цього не вистачало! Учора казав, що не дочекається не може, коли я поїду, а тепер навпроти сідає. Під його поглядом відчула себе зовсім дурепою. Чи може він це не про мене говорив?

Марго принесла першу тарілку мені, стейк з овочами. Якщо чесно, я трохи розгубилася, бо не їла такої їжі раніше, навіть не знала в якій руці тримати виделку, а в якій ніж. У нас дома все було простим, на що грошей вистачало, те і їли, або те, що приготує мама.

– Дякую, – ніяковіючи, промовила я.

– Нема за що, донечко, – радісно закивала Марго, йдучи по наступну порцію.

– Ми щось пропустили? – здивувався Кирило.

– Гей, страховисько, – покликав мене Кай, – ти яку порцію вже їси? Десяту? Дай і нормальним людям поїсти! А то вже жиром запливла.

З цими словами він нагнувся через стіл і забрав мою тарілку. На свій подив, замість того, щоб розлютитися і накричати на нього, як би я вчинила ще вчора, відчула, що зараз розплачуся.

Нагнула голову, приховавши обличчя за волоссям. Що за маячня? Чому мене хвилюють його слова? Зовсім не розумію. Може тому, що він гарний? Поглянула на нього, він на всю вже поїдав мій стейк. І був настільки задоволений собою, що захотілося врізати по його фізіономії. То чому вчора його слова мене так сильно не зачепили, як сьогодні? Учора я розлютилася, а зараз мало не плачу. Це нерозумно, зовсім нерозумно. Сьогодні я поїду, і більше не повернуся сюди, то навіщо переживати через його слова?! Чи річ у тому, що мене заділи підслухані вночі слова?

–  Вовченятко, ти їж, кусай-кусай, – єхидно посміхнулася. – Тобі потрібно більше їсти. Може в тебе тоді нарешті щось виросте, – удаю, що задумалася. – Хоча для того, щоб виросла ця штучка потрібно, здається, потрібно волоські горіхи їсти.

– Вовченятко? – пробурмотів брат, витріщаючись на мене.

Вони з Дімою переводили погляд із доволі усміхненої мене на оскаженілого Кая. Один Кирило, який, як завжди, знає все, помирав від реготу. Кай встав, у нього на шиї здулися вени, кожна волосинка ніби наелектризувалася на його тілі. Навіть на пальцях нігті стали надто довгими. Подивилася йому в очі, вони світилися червоним, як у дикого звіра. Тоді-то мені справді стало страшно, по спині пробіг холодок. Ось воно, почуття самозбереження ненадовго повернулося до мене.

– Ти що це робиш, розбійник?! – обурилася Марго, давши запотиличник Каю.

Напруга, що була в кімнаті до цього моменту, раптом зникла. Тільки зараз до мене дійшло, що Іван чомусь вигнувся вперед, скалячи зуби, майже повністю закривши мене собою. Місис Тактовність невдоволено дивилася на сина, поки той не сів назад за стілець і не зайнявся їжею.

– Це для гості! – перемикнулася вона на мене, поклавши мені нову порцію.

– Нічого страшного, – промовила байдуже я, ховаючи при цьому тремтячі руки під столом. – Нехай подавиться.

І наступної секунди Кай і справді подавився, і закашлявся.

– Та ти відьма! – засміявся Кирило. – Можеш так само нашого пердуна з фізики провчити? А то весь час їсть на парах бутерброди з цибулею! Фу!

– А ви, що вчитеся? – здивувалася я, поки Марго роздавала всім їхні порції.

– Ну так, у нас же тут університет є, – жуючи м'ясо, почав пояснювати мені Кирило.

– У такій глушині? – уточнила, згадавши свою вчорашню поїздку і плітки від бабусі, разом з якою їхала в автобусі.

– Ну так, я теж здивувався, коли став тут жити! – Кирило проковтнув цілком велику картоплю. – Це все завдяки батькові, наші гроші добре впливають на місцевий регіон!

– Кириле! – пан Дем’янів відклав газету. – Їж мовчки, я сам розповім Даринці. Багато років тому, коли я ще був молодим і більш волохатим, – що це за уточнення таке?! – я бігав у горах зі своєю зграєю. Тоді всі вовки були бідними, нам нелегко доводилося.