Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Ні, я спати хочу! – заволав Кирило, намагаючись вирватися, але його потягли до сходів.

Вони зникли на першому поверсі, я уже пішла назад у кімнату, коли згадала що хочу у туалет, але не знаю де він у цих хоромах на вулицю. Будити пів будинку, щоб його найти не стала. Легше було спитати у тих, що зібралися тренуватись серед ночі. Цікаво, де вони зібрались тренуватись в такому екзотичному вигляді: один голий, а другий в жіночій сукні та на шпильках? От в них і запитаю, з цим наміром я пішла до сходів, та замерла так і не спустившись.

– Гей, стій! – промовив унизу Кирило, вони стояли біля вхідних дверей.

Мені не було видно їхніх облич, хіба що ноги.

– Що ще? – відповів йому Кай.

– Це важко? – запитав із якоюсь співчутливою інтонацією вузькоокий.

На свій подив, замість того щоб спуститися до них і запитати, що хотіла, я присіла нагорі сходів, прислухаючись до кожного слова.

– Тобі то яка різниця?! – прогарчав у відповідь блондин.

– З кожним із нас таке могло трапитися, але пощастило лише тобі, – хлопець засміявся, явно знущаючись.

– Не лізь ти не у свою справу, – грубо попередили його.

– Та годі тобі, тільки я ж зрозумів тебе, – усе ще глузливо промовив хлопець у туфлях на підборах. – Напевно, це нестерпно.

– Заткнися, – почувся стогін Кая. – Коли вона нарешті звалить, усе стане добре.

– Ну-ну... Ти сам-то в це віриш?

– Досить, знімай ці жіночі речі уже, на Сердючку в них схожий, – змінив тему блондин

Внизу почувся шум і сміх, хлопці вийшли, зачинивши за собою двері. Про що це вони говорили? Не про мене ж, так? Чорт, де туалет я так і не дізналася...

***

– Доброго ранку, – промовила я, коли після блукань усе ж знайшла кухню на першому поверсі.

Місис Тактовність із самого ранку вже щось готувала. Саме смачний запах її творінь і допоміг мені знайти кухню. Одягнена в милу білу сукню та в рожевий фартух, вона походила на домогосподарку з реклами, наче тільки но зійшла з телеекранів.

Кухня відрізнялась від решти будинку своїм консервативним стилем. Купа новенької побутової техніки, невеличка барна стійка і великий скляний обідній стіл – усе, що в ній було. Ні тобі купи подушок, ні старомодних картин і незручних, але красивих меблів, як в інших кімнатах.

– Доброго ранку, – життєрадісно усміхнулася Марго, помішуючи щось на плиті. – Ти так рано встала, полежала б ще трохи. Я б принесла сніданок тобі в ліжко.

– Пробачте мені, – промовила я, підійшовши до неї ближче, почуваючись геть ніяково і погано, тому що сказала лишнього і всю ніч мене це гризло. – Я хочу попросити у вас вибачення. Мені не варто було говорити всі ті огидні слова вчора, мені дуже соромно за свою поведінку.

Зустрілася з нею поглядом, вона явно здивувалась моїм словам.

– Ви дуже хороша мати, і, я сподіваюся, ви добре подбаєте про мого брата, – додала, переступивши через свої почуття. Мною керувало лиш одне бажання – захистити брата. Якщо ця жінка затаїть на брата образу через мої правдиві, але все ж лишні слова, то я краще прогнусь і попрошу вибачення, ради нього.

– Ой, Даринко, не варто було, – з очей Місис Тактовність потекли градом сльози. Навіть не очікувала від неї  такої реакції, тому розгубилася. Жінка обійняла мене, при цьому випадково давши ополоником мені по голові, та боляче не було, скоріше некомфортно.

– Яка ж ти хороша дівчинка, – прошепотіла вона мені на вухо.

Вона вже хвилини дві ридала в мене на плечі (тому, яке поки що було ціле), коли в кімнату увійшов її чоловік.

– Доброго ранку, люба, – промовив він, не відриваючись від газети, а потім помітив, у якій позі ми з його дружиною застигли. Я дала йому сигнал одними очима, щоб він спас мене від своєї жінки, поки її сльози та обійми мене не затопили, чи роздавили.

 – Кохана, зараз діти прибіжать голодні, – наче, між іншим, нагадав чоловік.

– Ой, і справді! – як за командою Марго відчепилася від мене. – Сідай, донечко. Зараз я дам поїсти.

– Доброго ранку,– привіталася, сі щиро усміхаючись чоловіку, після чого, як і він, сіла за стіл.

Весь посуд був уже розставлений, тільки їжі не вистачало. Налив із глечика собі сік, я почала розглядати вулицю крізь великі скляні двері навпроти столу. На вулиці було трохи прохолодно, просто перед замком на задньому дворі був невеликий квітник, за ним велика галявина, посередині якої росли великі кущі, а далі йшов густий смерековий ліс.

Коли я ковтнула трохи соку і знову подивилася на вулицю, то ледь не подавилася. У великі кущі стрибнули чотири величезні вовки. Ті, що я бачила раніше. За хвилину звідти вибігли чотири хлопці. Усього за кілька секунд вони ввалилися на кухню, сміючись і штовхаючи одне одного.

Нічого собі швидкість! Пів кілометра за кілька секунд! Першим був Кай, він сміявся голосніше за всіх. Цього разу він навіть був одягнений у блакитну футболку та сірі шорти, але все так же босоніж, як і решта.

– Доброго ранку, Марго, Михайло, – привітався він, не звертаючи на мене жодної уваги.