Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Закутавшись у теплий коцик я поволі пила гарячий чай із печивом зі злаками та фруктами. Пройшло рівно два місяці мого життя у Італії. Мушу погодитись, у новій країні воно абсолютно змінилося, я б навіть сказала – перевернулось з ніг на голову. Я уявляла все майже так як і зараз, давно хотіла перейти на корисне харчування, займатися спортом, знайти цікаве захоплення. Але... є одне величезне «АЛЕ» котре змусило мене взятися не лише за фізичне здоров’я, але і психологічне. Не вийшло позбутися минулого, бо воно поселилося всередині мене.

Перші кілька тижнів я намагалася закріпитися у новій для мене країні. Скуповувала необхідні речі для себе і для дому. Та що більше  знаходилася у новому суспільстві, починала розуміти, що помилилася із вибором. Сицилію я обирала через теплий клімат і неперевершені морські пейзажі. Однак, про людей знову забула подумати. Виявляється жителі цієї країни створені для сім’ї та дружби. Бути самотнім поруч із щасливими компаніями дуже важко морально. Навіть похід у ресторан, щоб просто поїсти доводить те, що я нещасна. Точніше, ці люди не вважають прийом їжі фізіологічною необхідністю, для них це ціла традиція. Італійці можуть годинами сидіти за столом і емоційно спілкуватися між собою. Ніхто нікуди не квапиться і живе у власне задоволення. Це так чудово, легко, невимушено, і так по чужому для мене. Щодня я ловила себе на думці, що мені все гірше і не лише у психологічному стані. Мучили головні болі і мурашки перед очима, болів шлунок, з’явилась нудота і постійна слабкість. Спочатку я думала, що це через відміну заспокійливих і нову їжу. Потім списувала на зміну клімату і складну адаптацію. А через місяць страждань вирішила звернутися за медичною допомогою. Обрала хорошу клініку із лікарем який спілкується англійською, так як італійська у мене ще геть погана. Попрямувала туди із поганими передчуттями і страхом за власне здоров’я, про яке раніше не думала. Косметичні процедури із виправлення зовнішності я пройшла одразу як приїхала, на цьому і зупинилась.

Висновок лікаря мене приголомшив. Повернувшись додому я кілька годин просиділа із заключенням у руках. Текст я зовсім не читала, лише дивилась на чорну цятку на знімку ультразвукового дослідження. У вухах все ще лунав звук крихітного серцебиття. Гордій залишив мені не лише розбите серце від забороненого кохання, а ще і дитину під ним.

Перші кілька діб я намагалась прийти до тями. Раніше думала, що дитяча кімната у домі зайва, а виявилась ще й як потрібна. Саме у ній я почала проводити найбільше часу. Думки про переривання одразу відкинула, я і так надто багато гріхів скоїла. Блукаючи вулицями під теплим сонечком, розглядаючи перехожих, я таки зрозуміла як бути далі. Доля подарувала мені майбутнє, хай я зовсім до цього не була готовою. Може це місто, у якому люди цінують спілкування, дружбу, сім’ю не дарма мені трапилося? Коли  візьму на руки моє дитя, то нарешті стану щасливою і більше ніколи не відчуватиму самотності.

Обережно відклала посуд, підвелася і поволі пройшла до огорожі. Це місце стало моїм улюбленим, я щоранку і щовечора знаходжу себе за спогляданням хвиль внизу. Саме так, як вони розбиваються у скали, я розбила життя Гордія і продовжу це робити. Знову через власне благополуччя. Тоді зрадила бо боялась втратити життя, а зараз змушена мовчати про дитину, щоб він її не відібрав. Він ніколи б мені не пробачив, а я ніколи б не наважилася просити прощення. Коли згадую про Гордія серце стискається від болю і страху. Наша дитина могла б рятувати його від усіх душевних переживань так само як і мене. Я не знаю, що таке любов, але знаю, що проникнулась до крихітного створіння всередині мене чистими і світлими почуттями. Щоб дбати про неї відмовилась від усіх шкідливих звичок, пройшла повне обстеження організму, почала дотримуватися режиму дня вагітної. А ще, дуже хотіла відвідувати психолога, тільки це для мене під забороною. Якби я виклала всю правду про себе, то з кабінету психолога потрапила б прямо за ґрати. Не дивлячись на це, знайшлося місце де мені дійсно стає спокійно. Місцеві жителі регулярно відвідують храми, роблять це цілими родинами. Вчора я гуляла неподалік старовинного храму і помітила як до нього заносять крихітне немовля. Ноги самі понесли мене всередину, де я захоплено спостерігала за хрещенням маляти. Це було так чуттєво і душевно, що я захотіла похрестити свою дитинку у майбутньому.  Не знаю чи хрестили колись мене, напевно ні, бо нікому було. Прийомні батьки не були віруючими, Дімка взагалі далекий від цього, а я… я ще зможу все виправити.

Не знаю скільки б сиділа на лавці всередині храму, якби до мене не звернувся священник. Здригнувшись я подивилась на нього переляканими очима, поспішила звернутись англійською, бо не зрозуміла його італійського звернення.

-Я не розмовляю італійською.

Він кивнув і трохи усміхнувся. Із зусиллями опустився поруч на лавку. Продовжив розмову вже англійською.

-Якщо захочеш відкритися комусь, або ж попросити поради, то можеш зробити це тут.

Мої очі застелили сльози, може тому, що зі мною вперше хтось заговорив тут просто так, щоб допомогти. А може тому, що я всією душею хотіла погодитися на пропозицію, та не могла собі цього дозволити. Добрий погляд старенького чоловіка змусив мене почуватись винною, тому я опустила очі до підлоги. Хотілося встати і мовчки піти, та це означало знову безглуздо втікати від себе.

-Я поки не можу.

-Гаразд. Зробиш це тоді, коли відчуєш, що готова. А поки, щоб зарадити болеві, що охопив твою душу, молися і проси допомоги у Господа. Він ніколи не залишить віруюючого у біді.

Після почутого я підняла очі на співрозмовника, щоб запитати:

-Ви навчите мене?

-Так.

На голих стінах моєї ідеальної спальні вчора з’явилась перша ікона. Вона допомогла повірити у те, що я зможу все виправити і пробачити собі помилки.