Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

ЛЮСЯ.

Я стою на порозі кімнати Тараса, відчуваючи, як сильно серце б’ється в грудях. Вже кілька хвилин, як я тут, але ніяк не можу зібратися з думками. Його батьків немає вдома, і ми залишилися наодинці. Взагалі то я прийшла до бабусі Галини. Вона мене попросила прийти її провідати. Ми добре посиділи та попили чай з пирогом. Сміялися й багато розмовляли. Але потім вона сказала що втомилася й вирішила піти трохи відпочити. Й зовсім неочікувано прийшов Тарас. Знаю що було хибним рішення прийти до нього у кімнату. Але ноги самі мене сюди привели. Тиша заповнює простір навколо нас, але всередині мене справжня буря емоцій. Тарас сидить на краю ліжка, поклавши руки на коліна. Його погляд спрямований у вікно, але я знаю, що він думає про мене. Уявляю, як його думки плетуться навколо моєї фігури, як він можливо намагається розгадати, що ж коїться в моїй душі.

 — Люся, — нарешті, зриває тишу Тарас, повертаючи голову в мій бік. Його очі, кольору грізного неба, світяться від внутрішнього вогню. 

— Ти чомусь виглядаєш стривоженою. Що сталося? Зітхаю, намагаючись знайти правильні слова. Вони крутяться у моїй голові, але я не можу їх висловити. Я прикидаюся, що все в порядку, але це не так. Відчуваю, як тягар обіцянки та обставин давить на мене. 

— Ні-ні, все гаразд, — кажу я, намагаючись усміхнутися. — Просто... багато думок, знаєш. 

Тарас встає та підходить до мене й нахиляється ближче, відчуваю його тепло, яке заповнює простір між нами. Це тепло, якого мені не вистачає, і я ненавиджу себе за те, що відштовхую Тараса. 

— Може, варто поговорити про це? — його голос м’який, як шелест листя. — Я знаю, що ти не звикла ділитися своїми переживаннями, але я завжди готовий вислухати. 

Дивлюсь на нього і бачу, як він намагається вгадати мої думки. У його очах читаю щирість і бажання допомогти, але водночас відчуваю страх. Страх, що як тільки я зізнаюся у своїх почуттях, все зміниться. Я не можу цього допустити. 

— Ні, справді, — заперечую, намагаючись зберегти дистанцію. — Просто... я багато думаю про своє життя. Про те, чого хочу. Тарас замислюється, між нами починає зростати напруга. Він робить кілька кроків до мене, відчуваю, як моє серце б’ється у швидкому темпі. Я чую, як він вдихає, наповнюючи легені повітрям, і раптом ловлю себе на думці, що хочу, аби він просто взяв мене за руку і сказав, що все буде добре. 

— Люся, — він говорить тихо, ніби не хоче налякати мене. — Я не можу більше мовчати. Я відчуваю, що між нами щось є. І я не хочу це приховувати. Більше не можу. 

Я, не знаю, як реагувати. Всі мої думки сплітаються в один товстий клубок, і кожна нитка тягне мене в різні боки. Його слова проникають в мою душу, але я не можу відповісти. Я не можу зізнатися, що люблю його, бо це зруйнує все. Але й жити без коханої людини дуже важко.

 — Тарасе, — кажу я, намагаючись знайти слова, які б не нашкодили. — Ти не розумієш... Я не можу. Є речі, про які ти не знаєш. 

Він нахмурює брови, його обличчя стає серйозним. Я бачу, як його надія починає тьмяніти. 

— Що ти маєш на увазі? — питає він, і в його голосі звучить тривога. 

Я не можу сказати йому правду. Зізнатися в тому, що маю фіктивного нареченого, з яким пов’язана контрактом, — це означає знищити те, що між нами виникає. 

Це означає, що я зраджую Антона, навіть якщо наші почуття не є справжніми. Я не можу цього зробити. Хоча зараз я б віддала все на світі аби все повернути назад. Щоб не було того клятого контракту. 

— Просто... я не можу зрадити Антона. Він цього не заслуговує, — кажу, намагаючись звучати впевнено. — Наші почуття, це все неправильно... 

Тарас дивиться на мене, і я бачу в його очах розчарування. Розумію, що це боляче, але я мушу захистити себе і свого фіктивного нареченого. 

— Люся, — його голос звучить глибше, а слова проникають у моє серце. — Я не хочу тебе підштовхувати. Але відчуваю, що ми могли б бути щасливими разом. Чому ти не можеш цього зрозуміти? 

   Опускаю очі, не в змозі витримати його пронизливий погляд. Він повністю правий, але я не можу ризикувати. Не можу знищити те, що маю з Антоном, навіть якщо це всього лише угода. Бо це не тільки угода. Це обіцянка. 

— Тарасе, — кажу я тихо, — я просто не хочу, щоб ти мучився через мене. Я не можу дати тобі те, що ти хочеш. Він зітхає, наче важкий камінь падає йому на груди. Бачу, як його надія починає танути, і серце моє рветься від жалю. Груди наче стискають важкі залізні лещата. Мені боляче. Дуже. Але така доля. 

— Я не хочу відпускати тебе, — говорить він, в його голосі звучить справжній біль. — Але я не можу змусити тебе залишитися зі мною, якщо ти цього не хочеш. 

Сльози підступають до моїх очей, але я стримую їх. Я не можу дозволити собі зламатися. Маю бути сильною. 

— Можливо, нам краще просто залишити все так, як є, — кажу, хоч в моєму голосі чується невпевненість. 

    Тарас мовчить, це мовчання тисне на мене, як важка завіса. Я знаю, що наші шляхи, напевно, розійдуться, але я не можу змусити себе в це повірити. Я не хочу втрачати його, але й не можу зрадити свої обов'язки. Це відповідальність яку несу я сама. 

— Якщо це те, що ти хочеш, — нарешті вимовляє він, в його голосі звучить смуток. — Я поважаю твоє рішення. 

Кидаю погляд на його обличчя, мені стає боляче від того, що бачу там. Тарас дивиться на мене з відчаєм. Хочу заспокоїти чоловіка, тому легко торкаюся його щоки.