Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

натуру, До себе уподібнить, як жона. Я радісно прийняв її зажуру, Жахну відвертість, пристрасність похмуру, — Та сниться все-таки мені весна!

1971

СОНЦЕ Під вечір ти зникаєш, ніби в пущі, Де сіється, як мжичка, сірий змрок, І морок, наче пилюга морок, Туманить очі, ще ясні, видющі. У темряві, що ніби в'яже крок, Стоїш ти, мов курчатко в шкаралущі, Та головою небеса темнющі Розвалюєш у визначений строк. Тобі назустріч крізь вітри студені Виходжу на посніжені поля Стежками, що скриплять, немов ремені. Жовтоголове і пухке пискля, Дрімаєш ти в моїй широкій жмені, Та вже парує серце і земля.

1971

НА ДОСВІТКУ На досвітку гудуть мені сніги, Тікає ніч від мене, як ворона. Стоять дерева, ніби виногрона, Обгризені вітрами довкруги. А сонце йде на темні береги, Печальне, ніби пісня похоронна. І чорний човен сивого Харона Пливе на склі ранкової юги. Та, мов літак з тяжкого оболока, Я вилітаю знову на блакить — Геть видива осінні з-перед ока! Я смерть згадав лише на те, щоб жить, Щоб ця земля, зелена і широка, Тісною стала, ніби творча мить.

1971

ТИША Про тишу мріялось… Та ось вона Опівночі мене вгорнути хоче; В її тумані вірш мій шелескоче, Як миша у мішечку борошна. О тишино, ненависна й страшна, Набита хмарами груднева ноче, Не вродиш слово ти мені пророче, Що блискавками небо розтина! Я проклинаю ласку супокою, Блаженство дорогої самоти, Напоєне трутизною гіркою. Жду ранку, шуму, крику, суєти, Щоб, наче міст над прірвою гірською, Сонет у громі серця возвести!

1972

СВІТЛО Стікає світло, як вода зі скелі, З небесної крутої висоти. І сліпне той, хто хоче віднайти Пощербину на сонячнім тарелі. Коли тебе, немов струмки веселі, Вмивають промені любові, ти Сміливо їм відкрийсь до наготи І ясністю залий душі тунелі. Хай сонце в них шумить, немов обвал. Твоя любов — довір'я ідеал, Не обізвись до неї згірклим словом. Іди назустріч їй і так зроби, Щоб тайники ненависті й злоби Для святощів любові стали сховом.

1972

ІНІЙ Вночі з'явився іній на катранах, На стомленому цвіті диких рож, Повітря голубе прошив, як дрож, Зібрався в падолах, як сіль у чанах. Дуби в сріблом гаптованих каптанах Подібні стали до старих вельмож. А ти — на камінь мармуровий схож У діамантах нетривких і таних.