Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та день іде, і крем'яний покров Зникає з дерева, з куща, з болота, Неначе в них запульсувала кров. А там на обрії кипить робота: Немовби сонця золоті долота Вирізьблюють для тебе серце знов.

1972

«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО Нема в Рабів облич, лишень тіла, — Страшні створіння ці безумислові. Чому ж творець покинув на півслові Свій труд — Рабам не вирізьбив чола? Невже забракло генію тепла, Щоб оживити очі мармурові, В камінні мозки влити світла й крові, Збудити мисль із темного живла? Ні, все в них є: слізьми промиті очі, Думками й потом спалені лоби — Про це говорять руки їх робочі. Я чую ваше дихання, Раби, Закуті в брилах крики боротьби, Як рокотання грому в надрах ночі!

1976

БАТЬКО Причулось наче цокання копит, Ланців бряжчання в батьковому возі. Я вибіг уночі надвір в тривозі, Неначе совість кликнула на спит. Грав на рокитах інею блакит, Та не було нікого на дорозі. О батьку мій, ти в кам'яній знемозі Лежиш, згорівши, як метеорит! Усе життя я доростати буду До мудрості твоєї й доброти, До висоти твого важкого труду. Дай до пісень мені слова знайти, Щоб не було в них плісняви ні бруду, Згоріти дай у полум'ї мети.

1971

ПЕЙЗАЖ Жінки співали на далекім полі, Пливли в блакитних небесах пісні. Стояв осінній вечір на стерні В молодику — неначе в ореолі. Як тихі промені в листках тополі, Ряхтіли мрійно голоси в мені, І проступали в неба глибині Зірками рідні радування й болі. Летіло, наче іскри з димаря, Пожовкле листя з темної обочі, І брався я вогнем, що не згоря; Вдихав, як вітер, співанки жіночі, Ширяв на золотих висотах ночі, І серце в грудях билось, як зоря.

1971

РОЗДУМ Ще не скінчилося празникування В гостинах юності, а сивина Бринить сама від себе, як струна, Яку напнула в полі осінь рання. Але в одвічнім дарі чудування Моя душа прозориться до дна; Любові сяйвом повниться вона, Як сонцем плід у пору дозрівання. Я не боюся, що на рінь тверду Чи на колючі гостряки покосу, Немов доспіле яблуко, впаду… Вітаю день осіннього приносу, Як оберну я в пісню стоголосу Свою — до краплі — силу молоду!

1971

СОНЕТ Стрункий сонет з'являється в уяві, Неначе в лісі олень-злоторіг, Чутливий і принадливий, як гріх, Далекий, мов зоря в небесній мряві.