Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

1971

ЗОРІ У плоть мою, не навчену літать, Впиваються, неначе кігті, зорі. То боронюсь від них у непокорі, То в темряву ховаюся, як тать. Неначе в звіра ніж — по рукоять — Вганяю зір у простори суворі. Та сліпить, наче рана в дикім створі, Безмежності сліпуча непроглядь. Нема зв'язку між космосом і мною! Нічого кров не розповість мечу, Сталь не пойметься мислю жизняною! Та як надходить вечір і в очу З'являються зірки за далиною, Я, небесами пійманий, тремчу.

1971

ЗЕРНО Мого життя не вистачить мені Для діл, що їх у задумах лелію. І не одну мою жагучу мрію Зі мною поховають у труні. Лежати з ними в пітьмі й тишині Під кам'яним надгробком не зумію. Рвучись у світ, у людську веремію, Відроджуся в пшеничному зерні. В його ядра вогненнім безконеччі Заграють, як у безмірі світи, Нездійснені жадання молодечі. Я рідним полем вічно буду йти, Не виймуть з мене сонця й доброти Сльотаві дні, зимові холоднечі.

1972

БАЖАННЯ Стою, мов явір, в огняній одежі, Снігам навстріч несе мене земля; В моїх думках згоряє мудра тля. Сивіють іскри в скронях — із пожежі. Такого зросту я дійшов, що межі Свого життя побачив звіддаля. Але не вище став за немовля, Що вперше бачить сонячні мережі! Живу, але скорботи печія, Хоч палить, не дає горіти… Я Не хочу вдруге жити в цій печалі. Я хочу жити раз, але в огні, Що палить душі плісняві й зів'ялі, Вистрілює крильми з плечей мені!

1972

ДАЛИНА Під хмарами згасає далина, Як сивий лірник, сніг іде і грає. Мене, як немовлятко, сповиває І тісно в'яже музика сумна. Втім, ясний звук до серця долина, Серпанок сірий долу опадає. Гей, розлетись, думок почварних зграє, Нам сяє далеч, що пітьми не зна. Хвилина смутку — це звичайне діло, Та не вдягнути льодових заков На викохане сонцем людське тіло! Я — вічного вогню надійний схов, А як помру, займеться в інших знов Те, що в моїй душі палахкотіло.

1972

ОСІНЬ На мене осінь хлинула, як павідь На луг низький… Тікати я не міг… Вона як жінка, що останній гріх Їй за саме життя дорожчий навіть. Не знає маски, в слові не лукавить І не соромиться жадань своїх. Як ті дерева — в неї голий сміх, І голий плач, і гола щастя звабідь. Я покорився їй — нехай вона У мене переллє свою