Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Машину мив я вчора: з-під крила Виборсував чорнозему букати — Шляхи, що ними довелось блукати Вночі коло подільського села. Липка земля із рук моїх текла І заливала рапуваті скати, Немовби я зап'ястя мав розтяте, І кров'ю захлиналася жила. Втім, на долоні засвітила рана Тим поблиском, що в полі спонадрана На скибі залишають лемеші. Так я відкрив, що полум'я любові, Плачі і радощі в моїй душі — Все з одності землі моєї й крові.

1972

НА ПОЛІ Дві колії у чорній болотнечі, Моторів монотонний вокаліз, Отруйний дим буксуючих коліс, Колгоспних водіїв похилі плечі, Зелених оболоків мокрий ліс, Вітрів студених пошуми смеречі, Коралове сузір'я гечі-печі[1] В сіянні сплаканих туманом сліз. Як глечики, там буряки цукрові На купищах. Там трудяться жінки, Хоч люта мжичка їх пече до крові. Там зашпори заходять у кістки, Там носять гичку заспаній корові І в мріях світ будують пастушки.

1971

ПРОЗОРІСТЬ Стоїть, як мати, лагідна і чиста Осіння днина в сяйві сивини. Медово пахнуть стиглі тютюни, Нанизані на шнури, як намиста. Бринять, як море, зорані лани, Над ними лине пісня тракториста. В землі дзвенить пшениця золотиста Під пальцями важкої борони. Біжить весела дітвора зі школи, Нестримна, як розгачена ріка, Вирують сміхом голубі околи. В повітрі потривоженість така Тонесенька, як голка літака, Що тягне білу нить за видноколи.

1972

ПІСНЯ На фоні побліднілого блакиту Конари чорні й ніби неживі. Брунатне листя в темному рові — Отіння мертвого деревориту. І раптом — пісня! Начебто до скиту Ввірвались блискавиці грозові. І злото покотилось по траві, Що ожила, як плахта оксамиту. Співали парубки біля млина, Дзвонила пісня, наче кришталева Сріберно вигнута озимина. Від пісні пригорталися дерева, І крізь далекі заосінні мрева Я бачив, як всміхається весна.

1972-2003

ВЕСІЛЛЯ Дуднить весілля. Круглі молодиці Тонких, неначе хміль, парубчаків Навколо себе в'ють, і блиск підків У притемках присвітлює музиці. Злітають із прадавніх рушників, На щастя звінчаних, червоні птиці. І рідна пісня, як бджола з косиці, Бере з душі напої для віків. Сп'янілі підлітки, хмільні дідуги Однаковісінької повні туги — За тим, що буде й що було давно. А молодята у новій коморі Невтомно розкорковують вино І мріють лиш про сон в щасливій зморі!