Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

А ось ідуть уславлені солдати — Одне жіноцтво, куфайчаний шик. Хоч би один — для запаху — мужик! Ні, є один! Команду ж треба дати! Ідуть жінки копати буряки, Над ними журавлі летять у вирій, Як чорні вітром зірвані хустки. І чорна скарга ллється в пісні щирій, І я боюся, щоб мої слова Не заглушив пирій — гірка трава!

1969

ХЛІБ Цей хліб, що світить на моїм столі, Поборює мою печаль і втому; Я сонця двигіт відчуваю в ньому, Неначе пульс на власному чолі. Безсмертний подих рідної землі Заходить з хлібом до мойого дому. І пахощами весняного грому Бентежить хлібодайні мозолі. Цей хліб на мене дивиться очима Благальними, а я беру чепіль Непощадимий, гострий, наче рима… Я розтинаю хліб, як власний біль, Як пісню скорбну із подільських піль, Як мисль, що сяє в неба за плечима.

1972-2003

БЕРЕЗА Береза, наче мати сивоброва, Над стежкою в полях озимини Стоїть чи йде поволі… Зупини, Спитай, а де ж твоя рідня й діброва? А може, й справді з-під Москви чи Пскова На українські пагорби й лани До сина, що поліг у дні війни, Вона прийшла, як пісня колискова. В блакиті, наче в світлі кришталю, Я бачу, як сльоза тремтить на вії, Як білі руки в'януть од жалю. Не плач, березо, в людській безнадії, Я, син калини, в сніговій завії Тобі, як рідній, небо прихилю.

1972

ЯБЛУНЯ

Юрію Якутовичу

Щаслива яблуня! Надовкруги Ті яблука, мов золоті собори, — Живло добра, яке ніхто не зборе, Шаленство материнської снаги. Але від непомірної ваги Галуззя рветься, падають підпори; І ламлеться вона, мов серце хворе, Скидаючи плоди, мов ланцюги. Вона, як мати, молода й тружденна, Кладе на землю зламані рамена, Вмирає, хоч вмирати не пора… Якби дерева й нас також навчили Ламатись лиш від безуму добра, Від щедрості, що понад людські сили!

1972

НИВА Блищать росою довгі пасма нив, Як скроні, побринілі сивиною. Той шлях, що ним я в молодості снив, Що звів мене з коханою маною, Заорано. Рілля переді мною. Розхристаний чубок стерні надгнив. Здається: то під скибою масною Похований русявий вітер жнив. Стоги соломи в сповитках туману, Мов айсберги, пливуть мені навстріть, І надять душу хвилі океану. Я йду та йду вже декілька століть, Втопаю й на рятунок зву кохану, Що деревом на обрії стоїть.

1972

ЗЕМЛЯ