Наталія Дурунда - Спокутий гріх

— Я можу сповідатися? — тихо попросила Емілія.

— Звичайно, — лагідно усміхнувся. — Хвилинку. Одягну епітрахіль.

— Отче, чому там, за порогом церкви, так страшно, наче ступаю по крихкому льоду? Враження, що ніч не минає. Немає світанку… — запитала, коли увійшла у сповідальницю. — А тут — спокійно…

— Бо тут відчуваєте присутність Бога, — пояснив священик. — Коли пустите Його у своє серце — не знатимете страху й за межами храму. Чого саме боїтеся?

— Смерті, — впевнено відповіла. — Вона забирає найдорожче, по живому ріже, відриває від грудей… Більше такого не витримаю…

— Смерть може вбити тіло, але не душу. Ті, кого вважаєте мертвими — не лежать у могилах, бо тіло перетворилося на землю, а душа з Богом.

— Але я вже ніколи не обніму… — тихо заплакала Емілія. — Не почую їх голоси. Не пригорну до себе. А коли розумію, що причиною є чужий гріх…

— Чужий гріх… — задумано повторив отець Никодим. — Я щойно прочитав листа, якого дав мені ваш чоловік. Єдине, що в ньому вартує уваги — це кінцівка. «Моліться», — сказано там.

— А решта? — здивувалася Емілія. — Хіба моя прабабуся не сотворила гріха?

— Так, — погодився священик. — Страшного гріха. Смертельного. Не покаялася! — твердо уточнив.

— Лише, що не покаялася? — не могла повірити тому, що чує молода жінка.

— Лише, — впевнено відповів. — Бо ми всі — смертні люди з грішними думками. Ніхто не застрахований від поганих вчинків, навіть від тяжкого гріха. Проте, Біблія описує багато випадків, коли Бог прощає грішника, та ще й такого, якого людина ніколи б не пробачила. Наприклад, розбійника, який помирав на хресті поряд з Ісусом. Злочинців було двоє: один — праворуч Господа, інший — ліворуч. Чому врятувався лише один? Адже грішили однаково: грабували, убивали, проливали чужу кров. Як гадаєте?

— Каяття і віра… — тихо прошепотіла Емілія.

— Правильно, — усміхнувся священик. — Саме каяття. Щире, сердечне, глибоке… і віра.

— Але вже кілька поколінь у нашому роду помирають хлопчики. І це — неспростовний факт, — намагалася зрозуміти, в чому ж причина.

— У Святому Письмі сказано: «Той, хто згрішив — мусить умерти. Син за провину батькову не буде відповідати. А батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність — із грішником». Не шукайте причин того, що відбувається, в чужих гріхах. Кожне ваше покоління повинно добре проаналізувати свої власні проступки. От ви, — на мить зупинився, — не відчуваєте за собою жодного важкого гріха? Не тільки ділом вчиненого, але й словом чи думкою?

Емма замислилася.

— Так, — налякано згадала.

Адже незадовго до трагедії готова була вбити ненароджене маля. Ініціатива походила від Антона. Але, якби вона категорично не погодилася, не допустила навіть думки про смерть власної дитини — він би не наполягав. Проте, Емілія пішла на гріх, від якого врятував лише випадок.

Значить…

Важко задихала…

Ухопилася за груди.

Застогнала…

— Бачу, що відчуваєте, — сумно промовив духівник.

— Так, — гірко зізналася. — А ще, в ніч аварії, намагалася вкоротити собі віку, — додала утираючи сльози.

— От бачите, — глибоко зітхнув отець Никодим. — А ви говорите про чужий гріх. Все ваше життя було гріховне: мужчина, з котрим жили, не був вам чоловіком перед Богом, у гріху народилися ваші діти. Прийнявши спільне рішення згубити невинну душу, ви показали Господу, що недостойні бути батьками. Тому… — різко замовк.

Він усвідомлював, що кожним своїм словом ріже по живому й без того зранену душу Емілії. Але таке є обличчя гріха: жорстоке, безжальне, гостре, як бритва. Змушений був його показати.

— Але зараз усе інакше, — пом’якшав. — Колись у цей храм зайшов незнайомий чоловік. Я відразу помітив його, бо своїх прихожан ледь не поіменно знаю. Ми поспілкувалися. Розумна людина, хоч і далека від справжнього духовного життя. Я молився за нього. Просив Всевишнього дати йому достойну пару. Жінку, яка приведе його до церкви. І хіба не диво? Бог рятує дві душі. Я тішуся з того. Зараз ви у законному шлюбі. У любові зачали своє дитя. Чого боїтеся? Коли сідаєте у потяг — довіряєте машиністу? Так, — сам же й відповів, — бо інакше б не сіли. А коли летите в літаку? Так само. Довіряєте своє життя пілотові, який сидить за штурвалом. То чому не довіряєте Богові? Хіба Він не вище всього земного? Віддайтеся у Його руки і страх мине. Викиньте цього недоброго листа, бо він написаний зі слів ворожки й не має жодного відношення до вашої долі. Щонеділі приходьте на службу, нехай малюк відчуває не тільки батьківську турботу, але й Божу.

Емілія тихенько схлипувала.

Тільки зараз це були сльози радості, якогось внутрішнього полегшення, невимовного щастя. На душі стало так легко, наче з неї скотилася тяжка брила, наче розірвала залізні пута й вдихнула на повні груди…

— Оце все потрібно взяти з собою у клініку на пологи? — дивувався Тимур, споглядаючи пакети з дитячими речами.

Термін вагітності добіг кінця. Емілія вирішила підготуватися.

— Так, милий, — задумано відповіла й примружилася, згадуючи, наче боялася щось забути.

Народжувати вирішила своїми силами. Хоч лікар попереджав, що плід великий і рекомендував кесарів розтин. Еля навідріз відмовилася.

Відмовилася й від партнерських пологів, на яких наполягав чоловік. Мовляв, надійніше, коли хтось рідний поряд. Але, коли її підтримав отець Никодим — змирився.

«Жіноче — жінці, а чоловіче — чоловікові», — згадав настанови духівника Батурін.

Тимур хоч візуально не показував, але страшенно хвилювався. Відверто ділився своїми переживаннями майбутнього батьківства лише з дорослою Діаною.

— І як це я взагалі з’явилася на світ? — по-доброму дражнила його донька. — Не в приватній клініці. Без домовленостей. Без партнерських пологів. Ти, напевно, тоді інфаркт пережив, — засміялася.

— Сонечко, — обійняв і поцілував свою дівчинку. — Пробач, що не приділяв тобі належної уваги у свій час. З роками стаю сентиментальним. Визнаю і