Наталія Дурунда - Спокутий гріх

— Еля правильно робить, що не допускає тебе до пологів, — жартувала Діана. — Лікарям довелось би забути про дитину й приводити до тями сентиментального татка. Краще очікуй в коридорі.

— Доведеться, — голосно зітхнув.

Уночі Емілія знову погано спала. Напевно, вже відчувала легкі перейми, бо у спині нило. Весь час крутилася й тихо стогнала.

Вже над ранок міцний сон скував стомлений мозок.

Емма знову побачила ліс.

Проте зараз усе буяло зеленню. Крізь розлогі крони дерев пробивалося ясне сонце.

У сні з’явилася і хатина прабабусі Ганни.

Емілія не відчула страху.

Впевнено відчинила двері й зайшла всередину.

У світлій просторій кімнаті побачила молоду жінку років за двадцять. Вона привітно усміхалася.

— Час настав… — люб’язно промовила, наче добре знала й чекала Елю. — Не бійся. Веселка уже сяє… — глянула на новонародженого малюка, який муркотів на білих пелюшках поряд. — Він житиме. А доказом цього буде такий самий знак, як у мого хлопчика… — показала маленький хрестик на лівому плечі…

Емілія схаменулася.

Нарешті зрозуміла!

Це Ганна! Молода Ганна!

Відчула, як не вистачає повітря.

Важко дихати.

Зібравши останні сили, перемогла задуху. Зробила глибокий вдих і… прокинулася.

— Я бачила її! — важко дихаючи й тримаючись за груди, закричала Емма. — Бачила!

— Елю! — не на жарт перелякався сонний Тимур. — Ти про що?

— Ганна! — аж сполотніла жінка. — Вона була там! У хаті…

— Знову сон? — стривожився чоловік. — Але ж ти обіцяла більше не згадувати…

— Тимуре… — судорожно вхопила його за руку.

— Нічого не хочу чути! — не витримав і міцно стис її за плечі. — Отямся! Досить! — підвищив тон. — Думай лише про малюка.

— Я й думаю, — благально глянула йому в очі. — Треба їхати у лікарню. Здається — почалося… — глухо застогнала.

Тимур метався по коридору й не знаходив собі місця.

Минуло більше години.

Чому так довго?

Ніхто не виходить, нічого не розказує.

А якщо їй потрібна допомога? Еля ж сама народжує. Ще й від знеболюючих відмовилася, аби дитині не нашкодили.

Читав, що при пологах жінка відчуває біль, рівний двадцяти переломам кістки. Як таке взагалі можна витримати й не збожеволіти? У голові не вкладалося.

О-о-о, Боже!

Нерви здавали. Дістав з кишені телефон, набрав Діану. Вона з Максимом поїхала до нього на батьківщину, в Чернігів. Готуються до весілля.

— Слухаю, тату, — почув у слухавку рідний спокійний голос.

— Як ти? — хвилюючись запитав. — Усе добре? Доїхали?

— Тату? — підозріло запитала дівчина. — Все гаразд?

— Ні! — не думаючи, випалив. — Народжується мій син, я чекаю…

— Ясно, — різко взяла ситуацію під контроль. — Розслабся, дихай глибше і заспокойся.

— Ти знущаєшся?! — закричав у слухавку. — Одні ходять тут спокійно, наче нічого не відбувається! Хоч би слово сказали, заспокоїли! Інші взагалі ніякої уваги не звертають. А ти…

— От знову переконуюся, наскільки розумна жінка твоя Еля, — перебила його дочка. — Уявляю, що б зараз робилося у залі, якби ти їй допомагав народжувати. Напевно половина лікарів вже лежала би з вибитими зубами, бо дружині боляче.

— О, Господи! — не витримав Тимур і важко опустився на лавицю. — Жінки… Одне слово — жінки! Ніякої допомоги не дочекаєшся. Навіть психологічної…

— Потримайся одну хвилиночку, милий, — швидко протараторила Діана. — Допомога зараз буде… Тільки не бешкетуй…

Скинула дзвінок і поспіхом набрала чийсь номер.

— Кому телефонуєш? — поцікавився Максим, який сидів поруч і чув розмову батька й дочки.

— Денису з Олегом, — відповіла. — Вони ж помирилися. Знову нероздільні, як Свята Трійця. Нехай їдуть і рятують свого друга. Все-таки медики якісь: один психолог, інший — хірург.

— Кумедна ситуація, — розсміявся Кудрявцев.

— Тобі смішно?! — витріщила на нього сердиті очі Діана. — Подивлюся, як сидітимеш у коридорі, коли я народжуватиму.

— Ти що? — запереживав Максим. — Уже?

— Ще ні, — нервово буркнула. — Але, якщо багато базікатимеш — хоч завтра ощасливлю тебе.

— Я не проти, — хитро примружив очі й обняв дівчину.

…— Батурін! — раптом почулося у коридорі.

— Я! — голосно крикнули три голоси.

— То хто батько? — не зрозуміла розгублена молода дівчина.

— Я, — неймовірно хвилюючись, повторив Тимур.

— Вітаю, — щиро усміхнулася. — У вас — хлопчик. Вага — чотири кілограми і сімсот грамів. Богатир. Намучив маму. Але вже все гаразд. Ходімо зі мною. Спочатку переодягнетеся, а потім зайдете до дружини з сином.

Олег з Денисом, підбадьорюючи, поплескали друга по плечах. Мовляв, тримайся.

Тимур увійшов до спеціального приміщення, мов у «святую-святих». На ліжку лежала Еля. На її грудях — малюк. Він ніжно крекотів і водив ротиком, наче цілував найріднішу.

Зворушений чоловік не міг відвести від нього завороженого погляду.

— Так ось ти який? — тихо прошепотів. — Маленький і такий сміливий. Не побоявся прийти у цей світ…

Боязко простяг руку й торкнувся голівки.

Потім повним любові й ніжності поглядом подивився на змучену Емілію. Погладив мокре волосся, поцілував спітніле її чоло.

— Дякую за сина, — ласкаво усміхнувся.

— Ага, — не витримала зливу чоловічих сентиментів акушерка, яка поралася поруч. — Ваш син ще й мічений. Не загубите. Ось, — показала на маленький акуратний коричневий хрестик на лівому плечі малюка й весело засміялася.

Тимур завмер.

З його обличчя вмить щезла усмішка. Відчув, як затремтіли руки. Серце тривожно забилося.

Про такий читав у тому листі.

Його називали Божим знаком дитини, яка…

— Все гаразд, — відчула напругу чоловіка й потисла його руку Еля. — Не переживай. Веселка