Наталія Дурунда - Спокутий гріх

дар мови, коли це почув. Не перебільшую, правда. Якщо зараз хтось і здатен достукатися до неї — це лише ти…

— Не знаю… — засумнівався Долгаєв. — Я б з радістю, але…

Батурін все зрозумів.

Більше не наполягав.

Мовчки повернувся, щоб піти. Та раптом його увагу привернув жіночий браслет, що лежав на комоді. Дуже вже він був схожий на прикрасу, яку Тимур колись спеціально замовляв на 25-річчя Нори. Сам обрав дизайн коштовного подарунку, узгодив з досвідченим ювеліром.

Повільно підійшов, роздивився. Точно. Той самий. Робота ж ексклюзивна, переплутати важко.

«Невже?… Нора й Денис?…» — майнуло в голові.

— Ти все вірно зрозумів, — перервав його думки Долгаєв. — Я вже не одинокий. Це належить жінці, яку люблю. Ми вже кілька місяців разом. Зустрілися у найважчий для нас обох період. Два розбиті серця, мов загублені пазли, нарешті склалися в одне закохане, — як завжди по-філософськи пояснив Денис. Проте зараз його слова зовсім не дратували Тимура. Навпаки: відчув полегшення, наче тягар з душі скинув. Адже визнавав, що причиною страждань двох близьких йому людей був саме він, оскільки невимушено став на житейській дорозі як Нори, так і Дениса.

— Досі ми приховували наші стосунки, — продовжив Долгаєв. — Але нещодавно вирішили одружитися. То ж…

— Бажаю щастя і тобі, і Норі, — не дослухав Батурін. — Щиро… Правда… — з теплотою глянув на браслет.

— Ти знав? — від здивування в Дениса ледь дух не перехопило. — Олег сказав? От друг… — незадоволено похитав головою. — Я ж просив… Коли час настане — сам розповім.

— Олег тут ні до чого, — зітхнувши, посміхнувся Тимур. — Я сам здогадався. Знайома прикраса, — поклав на місце браслет. — Зроби її щасливою, — перевів погляд на Дениса. — Створи міцний шлюб, кохай, бережи, подаруй дітей. Нора заслуговує найкращого, — мовчки попрямував до дверей.

— Зачекай, — наздогнав його Денис і співчутливо торкнувся плеча. — Поїхали. Я поговорю з Емілією.

…Емма лежала на одному боці, заплющивши очі. На перший погляд могло здатися, що спить. Та Долгаєв добре знав, що означає такий «спокій». Він не віщував нічого доброго. Вона занурювалася в себе. Наглухо зачиняла двері своєї душі. Нікого туди не пускала. Нікого не чула. Навіть поштовхи власної дитини не змушували її здригнутися.

Денис присів на краю ліжка й не міг знайти слів, щоб почати непросту розмову. Панувала тиша. Тимур не перебільшував, коли говорив про тривожний стан дружини, це очевидно.

— Еміліє, — важко почав Долгаєв. — Вперше визнаю, що… — запнувся, не в змозі дібрати потрібних слів.

Почувши голос Дениса, Емма розплющила очі. Вони були байдужі й дивились в нікуди. Але то додало йому впевненості. Вона реагує! Хоч слабо, але реагує!

— Я бачив тебе у горі, — згадав ту страшну ніч. — Потім бачив у радості, — згадав церкву й вінчання. — Ти справді була щаслива… І залишаєшся такою, бо що таке щастя? Усмішка рідної людини. Теплий дощ за вікном. Чути, як б’ється серденько твоєї дитини… — узяв її руку й легенько поклав на живіт. — Берегти у пам’яті всіх, хто був колись поряд. Все це — справжнє щастя. Варто тільки вміти побачити його, цінувати, берегти. І не забувати дякувати Всевишньому, який все це дав тобі, — глибоко замислився. — Не повертайся в минуле, — за мить продовжив. — Там порожнеча. Туди не можна. Живи майбутнім. Нехай тебе не лякають привиди вчорашнього. Думай про завтрашній день. Живи. Просто живи…

Емілія заплющила очі. Її обличчям покотилася сльоза…

— Не знаю, Тимуре, — важко зітхнув Денис, коли вийшов з кімнати. — Це результат серйозного емоційного потрясіння. Ніяких прогнозів дати не можу. Якби хоч більше часу… — задумався про кінець вагітності. — Моя порада: терміново зв’яжися з лікарем, який прийматиме пологи. Він має бути в курсі стану пацієнтки і готовим в будь-яку хвилину до появи дитини, — поплескав друга по плечах.

Батурін увійшов до кімнати. Приліг біля дружини. Обняв. Заплющив очі.

— Тимуре, — раптом почув слабий голос Емілії. — Відвези мене до церкви…

— Куди? — здивувався.

— Туди, де ми вінчалися, — тихо прошепотіла. — У листі сказано: гріх змиває щире каяття. Моліться. Я хочу…

— Добре, — погодився.

«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»

* * *

Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.

— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.

— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.

Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.

Пахло воском і ладаном.

Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.

На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…

На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.

А ось, поряд — розп’яття!

Емілія аж здригнулася.

Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.

А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.

Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?

Емілія відчула, як стисло груди.

З очей покотилися сльози.

Ноги підкосилися.

Опустилася на коліна.

— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.

Раптом почула чиїсь тихі кроки.

Піднялася.

Обернулася.

Неподалік, у чорній сутані, стояв отець Никодим.

— Бог завжди