Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

— Не так давно на землях графа Радимира Златогорського знайшли велике родовище срібла. Він почав видобуток на своїх умовах. Інші аристократи почали вимагати князя втрутитися, обґрунтовуючи це тим, що князь має право на частину ресурсів у своїх володіннях. Спершу він ігнорував подібні заяви й казав, що не буде заважати своєму протеже. Однак це тривало буквально до того дня, поки до пана Радимира не приїхав інший граф, який вважав, що має право на частину срібних копалень.  

— Граф-сусід, — кивнув диявол, ніби вже все розумів.  

— Так. Це був граф Вишневецький, чия земля прилягає до шахт. Він стверджував, що частина срібла має належати йому. Тоді все і розпочалося. Граф Златогорський і граф Вишневецький посварилися, оскільки пан Радимир відмовився ділитися, наполягаючи, що це його землі. Опонент поїхав розлюченим, а незабаром на Радимира напали невідомі люди. Це сталося вночі, коли він повертався з перемовин із князем. Вони зустрілися на нейтральній території, в маєтку одного герцога. Нападники були добре озброєні, і попри всі неймовірні здібності пана Радимира, їм таки вдалося його поранити.  

— Цікаво… — промовив диявол повільно, недбало глянувши кудись у бік.  

— Дізнавшись про те, що сталося, князь Святополк відразу ж відправився з відвідинами до пана Радимира. Він навіть пообіцяв поквитатися з тими, хто посмів напасти на графа. Однак…  

Вона зупинилася, відчувши, як його погляд раптово пронизав її.  

— Однак, — повторив диявол, стежачи за виразом обличчя Зоряни.  

Зоряна вловила у його голосі щось, від чого всередині все похололо. Він уже все вирішив. Та вона мала продовжувати свою розповідь.

— Повернувшись до столиці, князь вирішив, що граф Златогорський став надто небезпечним для нього, — вона говорила швидко, хапаючись за кожне слово. — Він не тільки не покарав графа Вишневецького, а й зробив його своїм новим фаворитом, надавши йому всі необхідні ресурси для того, щоб цього разу в Олексія Вишневецького вже все вийшло.  

Диявол трохи схилив голову, вивчаючи її, наче дивувався, як довго ще відьма триматиметься на ногах.  

— Отже, той, хто зустрічався з тобою…  

— Він голова розвідки Олексія Вишневецького, — видихнула вона.  

Настала тиша. Десь у темряві зашурхотіли гілки, і на мить здалося, що щось велике й безформне повільно просувається у її бік.  

— Що ж, дякую, — посміхнувся диявол, і ця усмішка була на диво тепла, майже дружня. — Це було доволі пізнавально.  

Ще за мить він встав із гойдалки, сказав коротке «прощавай» і рушив у бік маєтку. Зоряна ж так і залишалася стояти на місці, вдихаючи ротом задушливе повітря, ніби ще на щось сподівалася.  

Проте він відкрив двері — і за його спиною почувся крик. Це був її останній крик перед тим, як її серце зупинилося. 

Два кроки — і він більше не був у маєтку. Його чоботи ступили на товстий східний килим, що глушив будь-які звуки. Навколо стояла напівтемрява, освітлена лише мерехтінням кількох воскових свічок у канделябрах. Важкі оксамитові портьєри кольору червоного вина були опущені, відрізаючи кімнату від нічного світу. В повітрі змішалися запахи гарячого воску, старого дерева і слабкий відгомін дорогого тютюну, що в'ївся в різьблені меблі.  

Він стояв у спальні князя, де була висока стеля, розписана міфологічними сценами, і широке ложе з балдахіном, прикрашене витонченими золотими візерунками. Біля стін, у нішах, ховалися статуї античних богів. Їхні мармурові обличчя спотворювали тіні.  

Диявол опустився на ліжко, невимушено закинувши ногу на ногу. Потім провів пальцями по шовковій ковдрі.  

Кілька хвилин — і двері повільно відчинилися. Князь Святополк ступив у кімнату, кинувши щось слугам через плече, але потім різко замовк, відчувши чиюсь присутність. Його погляд зустрівся з чужим.  

Сам Святополк Бориславич був чоловіком середніх років, худорлявим, але з виразною, самовпевненою постаттю людини, яка звикла до влади. Його темне волосся, зібране в невеликий хвіст, трохи розтріпалося після дороги, а витончене обличчя з різкими, майже хижими рисами здавалося загостреним у світлі свічок. Глибокі очі кольору неба звузилися, уважно вивчаючи непроханого гостя.  

— Радимире, що ти тут робиш? — У голосі промайнуло щось схоже на занепокоєння. — Як ти тут взагалі опинився? Ти ж наче хворий…  

На це Радимир усміхнувся, повільно, розважливо, ніби смакуючи момент. Його рухи були ледачими, майже розслабленими, та Святополк відчував у них загрозу.  

— Не хвилюйся так, княже, — відповів йому граф майже ніжно, майже дружньо. — Я зайшов лише привітатися. І повідомити, що твоя відьма померла. Щойно.  

Князь не ворухнувся. Проте Радимир помітив, як напружилися його плечі, а пальці ледь помітно стиснулися в кулак.  

— Лікар також, — продовжив граф, не зважаючи на мовчання співрозмовника.

Він неквапливо провів рукою по манжету камзола, ніби поправляючи щось невидиме. Його голос залишався легким, розслабленим:

— Але він помер ще рано вранці.  

Святополк зціпив зуби. Радимир навмисно витримав паузу, насолоджуючись тим, як напружувалася атмосфера в кімнаті. 

— А вночі помре ще один чоловік, — він нарешті відірвав погляд від власного манжета і підняв очі на князя. — Граф на ім’я Олексій Вишневецький.  

Свічка на столі тремтіла, кидаючи на стіни довгі, викривлені тіні. На мить Святополкові здалося, що ті тіні справді живі, що вони спостерігають за ним, чекаючи моменту, коли можна буде наблизитися. Він змусив себе зітхнути, повільно, легко, наче нічого не сталося, і звузив очі.  

— Ти погрожуєш мені, Радимире? — холодно кинув він, насуплюючи брови. — Як ти смієш? Ти хоч усвідомлюєш, що я можу зробити з тобою?  

Радимир посміхнувся ще ширше. За мить він уже був біля князя. Його рухи неможливо було відстежити. Вони були миттєвими.

Святополк не встиг навіть кліпнути, як граф уже стояв поруч, схилившись до нього так близько, що князь відчув його дихання на своїй щоці.