Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 15 ———

Озираючись, Зоряна вийшла з маєтку і рушила вглиб саду. Нічний вітерець гуляв між кронами дерев, злегка хитаючи мокре гілля після денного дощу. Земля під ногами була вологою, а в деяких місцях ще залишалися калюжі, які дзеркально відбивали темне небо з першими зірками.  

У глибині саду стояли старовинні дерев’яні гойдалки. Біля них на неї вже чекав високий чоловік у довгому темному плащі, з каптуром, що закривав більшу частину його обличчя. Його силует майже зливався з темрявою, але очі пильно стежили за відьмою, поки вона підходила ближче.  

Зоряна ще раз озирнулася на маєток, перш ніж наблизитися до нього.  

— Ми не отримали від тебе жодного повідомлення, — заговорив чоловік хрипким, уривчастим голосом. — Його високість починає нервувати.  

Відьма винувато опустила голову. Її довгі посивілі пасма впали на плечі, закриваючи обличчя.  

— Ти ж пам’ятаєш, що маєш робити? — чоловік не дивився на неї. Його погляд був спрямований кудись у бік, ніби він дослухався до чогось, що чув тільки він. — Сподіваюсь, ти хоча б вмовила його наречену перейти на наш бік? Без неї позбутися графа буде важче. Нам потрібна допомога когось із його найближчого оточення, щоб зробити все, як нещасний випадок.  

Його голос був рівним, беземоційним.

— Князь уже прийняв остаточне рішення. Не підведи нас. Граф стає надто небезпечним для нас усіх.  

Після цих слів чоловік різко розвернувся і зник у тіні дерев, не глянувши на Зоряну жодного раз, а вона тяжко зітхнула й сіла на гойдалку. 

Старі мотузки натужно рипнули, і гойдалка почала плавно розхитуватися — то піднімаючи її вгору, то опускаючи вниз. Відьма опустила руки на коліна і заплющила очі, змушуючи себе не думати про те, наскільки погано все йде.  

Вона не знала, скільки просиділа отак, повільно хитаючись на гойдалці. Темрява обступала з усіх боків, вітер зривався поривами, змушуючи дерева тривожно шелестіти мокрим листям. Десь у далині перекликалися нічні птахи, але Зоряна цього не чула — у її голові гуло від страху та роздумів.  

Коли вона нарешті зібралася з силами, щоб повернутися до маєтку, перед нею з’явився новий силует. Високий. Невимушений. У темному камзолі. Зоряна заклякла.  

— Як дивно, — пройшов повз неї чоловік.  

Він легко опустився на гойдалки, ніби просто вирішив перепочити.  

— Я дав йому частину своєї сили, — задумливо промовив диявол, схрестивши руки на грудях. — То чому ж він не насолоджується життям? Як він тільки міг стати ціллю палацових інтриг?  

Тоді серце Зоряни стиснулося від жаху. Вона вже бачила, на що він здатен, і відчувала його владу над собою. Вона знала: якщо зараз скаже щось не те, її життя обірветься, навіть не встигнувши стати хоч трохи значущим.  

— Володарю, дозвольте мені все пояснити…  

В ту ж мить диявол у тілі Радимира повернув голову, і вона зустріла його погляд. Його очі не виражали нічого людського. У них не було ані гніву, ані задоволення, лише порожнеча, яка здавалася бездонною.  

— У цьому немає потреби, — сказав він рівним, байдужим голосом. — За цю добу я побачив достатньо, щоб зробити певні висновки. Тому щойно я піду звідси, ти… помреш, — додав він просто, немов говорив про погоду. — І ніхто ніколи не згадає твого імені. Це буде твоєю розплатою за те, що намагалася піти проти мене й нашкодити моїй людині. Я не пробачаю подібного.  

Зоряна судомно вдихнула. Повітря навколо неї ніби стало густим і важким. Гілки дерев так і тягнулися до неба в очікуванні бурі. Але вітер не ворушив ані трави, ані кутків її одежі, ніби сам час зупинився.  

Світ звузився до однієї-єдиної фігури перед нею. Темрява навколо здавалася майже живою, і вона відчувала, як тіні підбираються ближче, витягують до неї довгі чорні пальці. Вони не рухалися, але відьма знала, що вони там, чекають. Варто лише дияволу захотіти — і вони зімкнуться навколо її горла. Від того її серце билося швидко. Кожен його удар лунав, наче відлуння. Занадто гучно. Занадто відчайдушно.  

— Прошу, володарю потойбіччя! Королю мертвих! — впала Зоряна перед істотою з обличчям графа на коліна, судомно вчепившись за його штани. — Дайте мені ще один шанс! 

Її голос зірвався на шепіт. Він тремтів, ламався, перетворювався на марення. Вона благала. Вона плазувала, як черв’як, який хоче втекти від хижого птаха, але знає, що шансів немає.

Птах дивився на неї зверху вниз. Неквапливо, немов оцінював. Погляд був порожнім — ані гніву, ані презирства, ані задоволення. Лише легка цікавість. Така, з якою спостерігають за метеликом, що випадково сів на рукав. Йому не було цікаво, що станеться з метеликом — розчавлять його чи він полетить. Це не мало жодного значення. Важливим був лише сам метелик. Саме в ту мить. 

Куточки губ диявола піднялися у знайомій, зловісній усмішці.  

— Гаразд, — промовив він, нахиляючись вперед. — Тоді розкажи мені все, що знаєш про князя.  

Зоряна різко прибрала руки від нього і похитнулася назад. Через якийсь час звелася на ноги, змушуючи себе говорити, хоча страх все ще стискав горло. Вона не знала, чи її слова можуть врятувати її, але мовчання точно прирекло б її на смерть.  

— Про князя?.. — вона ковтнула, намагаючись зібрати думки до купи. — Князь Святополк Бориславич узяв графа Радимира Златогорського на службу багато років тому…  Спершу він доручав йому вирішувати конфлікти між аристократами, а згодом почав відправляти разом із послом до інших держав з офіційними візитами. Його світлість зацікавився паном Радимиром після того, як до нього дійшли чутки про дивного юнака, який ніколи ні з ким не розмовляє…  

Вона говорила швидко, майже збиваючись, намагаючись згадати хоча б щось, що могло зацікавити хижака перед нею. Вітер, що нарешті поворухнув гілки, приніс із собою запах грози. Наближалася буря.

— Це я знаю, — недбало перебив її диявол, закидаючи ногу на ногу.  — Розкажи мені те, чого я ще не знаю.  

Зоряна ковтнула. Вона не знала, що може вважатися достатньо цінним, щоб врятувати їй життя, але вона вирішила спробувати ще раз.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍