Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 22

У квартиру Деймона я повертаюся з обіцянкою Леонарда Поузі зробити все, щоб не постраждав його син. Мені цього достатньо, тим паче чоловік присягнув, що в разі прямих звинувачень від сім'ї Еріка, наявності доказів та іншого, він піклуватиметься про маму і Лейлу, якщо я візьму вину на себе. Звісно, Деймону не сподобається, якщо дійде до цього, але принаймні він буде вільний. Я розумію чому Леонард погодився, його син власник “Тріо”, і на бізнес арені ув'язнення вдарить по компанії. А я… я ніхто, дівчисько, яке працювало на них, тож мій якийсь вигаданий конфлікт з Дораном буде лише помилкою, ситуацією, де винна тільки я, а Доран стане білим та пухнастим. Ніхто ж не казатиме, що цей чоловік спотворив мене. Ніхто не казатиме, що він винен. Втім, байдуже. Я зроблю все, тільки б Деймон більше не страждав. Я не Айла, яка піклується лише про себе. 

Кілька ночей збігає у відчайдушних спробах не загубитися серед відчаю і страхів. До Поузі не пускають, поки з розслідуванням тихо, тож я на ножах, допоки не приїжджає Леонард Поузі та не заводить у квартиру друга Деймона — Евана Флінна. Перше, що впадає в очі — татуювання, вони у цього хлопця всюди. Друге — його очі нагадують водне плесо під небесами в літню спеку. Третє — він дуже схожий з Поузі в ледь помітних рухах тіла. Ніби мовлять однією мовою. 

— Привіт, — першим вітається Еван. Високий, і до біса сексуальний. Його дружині шалено пощастило бачити такого красеня кожного ранку. 

— Привіт, — ледь чутно промовляю.

Леонард знайомить нас ближче, а тоді каже Евану, що у них зустріч за три години, це весь час який вони можуть йому дати на відпочинок. Після цього йде залишаючи нас у повній тиші. Ми так і оглядаємо одне одного, ніби тварини, що намагаються відчути наскільки той, хто навпроти, небезпечний.

— Отже, — Еван усміхається, небесні очі вглядаються в мої жорстко, — ти — Ліліт. 

— А ти — Еван.

Він мружиться.

— Так. Еван.

— Друг Деймона.

— Вірно.

— Ти прилетів допомогти? — зіщулюю погляд.

Еван хмикає й нахабно проходить вглиб квартири. Крокує на кухню й вмикає кавову машину, а потім порпається у холодильнику. 

— Ти взагалі нічого не їси? — обурюється.

— Апетиту немає, — слідую за ним. 

— Дарма, Деймон не любить їсти, іноді забуває. Ти мала б піклуватися про це.

Хмурюся.

— Його тут немає, — видихаю. — І він готує чудові канапки.

Еван різко вилазить з надр бідного холодильника й недовірливо оглядає з ніг до голови.

— Він готував канапки тобі? 

— Мені. 

— Хто ти і як перетворила мого друга на слухняного цуцика? 

— Ніхто його не перетворював на цуцика! — фиркаю.

Еван раптом всміхається, тепер щиро й мило.

— Тобі палець не клади, вірно? Відгризеш!

— Вірно!

— Круто. Мені подобається.

Кавомашина пищить,  вже приготувала напій. Еван розливає його у чашки й веде мене до дивану, ніби не він в гостях. Жестом показує сісти. Я роблю по своєму, займаю крісло, на якому завжди люблю сидіти. Флінн не коментує, лише на кілька секунд затримує на мені погляд, потім же дивиться на зимове місто.

— Ти справді готова сісти замість Деймона?

Не очікувала, що він знає все. Втім, відповідаю:

— Так. 

— Тоді я щасливий.

Запитально дивлюся на хлопця:

— Бо сяду я, а не твій друг? 

— Ні, — сміється та крізь опущені вії дивиться лукаво, — тому, що мій друг має таку Ліліт. 

Облизую сухі губи. Мало тішить радість Евана. Але я хочу дещо знати про шрами Деймона:

— Розкажи про нього. Він розповідав про тебе і твою дружину.

— Лілі… — смакує ім'я Еван. — Бачила б ти як вони з Деймоном спершу сварилися, а потім стали найкращими друзями. Суцільна насолода.

— Уявляю, — хмуро кажу.

— Гадаю, так. Ваші імені схожі.

— Я помітила.

— Тільки вона у мене Квітка, а ти…хто?

— Ти завжди такий? Я попросила розказати про Деймона, а не питати хто я.

Еван пирхає зі сміху.

— Гаразд. Деймон Поузі — злий, нахабний, завжди проти чогось нового, але дуже любить заявляти права на своє, досягати цілей у будь-який спосіб. Ненавидить козлів, які знущаються. Обожнює рятувати близьких. Має величезне серце. І завжди простягне руку помочі. З вигляду жорстокий, в душі булочка з корицею. 

Тепер моя черга всміхатися. Тому що Еван каже цілковиту правду. 

— Це надто коротко.

Еван стенає плечима, смакує кавою й дивиться на ранковий Нью-Йорк. 

— Історія Деймона, як і кожної людини, має багато подій. Не мені розповідати, тим паче якщо ти готова зайняти місце у в'язниці замість нього, то сама знаєш, що найголовніша риса нашого друга — захищати своє. Не вважливо, чи друг це, чи сім'я, чи кохана дівчина. Якщо когось він пустив у серце, то це практично назавжди.

— Айла теж там назавжди? 

Еван мружиться. Уважний погляд блакитних очей проходиться по мені.

— Наскільки я розумію, саме ти зайняла її місце, хіба ні? 

Тепер я стенаю плечима. Так, Деймон обрав мене. Прогнав дівчину, яку кохав велику частину життя, тому що почав відчувати до мене щось. Одразу ж пригадую слова Леонарда Поузі, він чітко сказав, що Поузі кохає мене, а той не відмовлявся від цього. Навіть навпаки, сказав, що кохає. Саме тому я маю врятувати його. Не дозволю жертвувати заради мене. Не його вина, що Ерік так вчинив, і не його минуле причина. Дорану просто хотілося зашкодити Деймону, от і все. 

— Слухай, Ліліт, — раптом голос Евана лунає втомлено й тихо, — я не впевнений чи твоє зізнання врятує Деймона. Зараз працює адвокат, моя бабуся залучила ще кількох найкращих на узбережжі, тож…поки нічого не роби. План є, і він починає працювати. Далі час покаже. Просто не хочу, щоб ти рубила з плеча, а потім Деймон тут все місто знищить через гнів. 

Я знаю, що Деймон буде злитися. Чудово знаю. Але це не змінить ні мого прохання, ні моєї самопожертви. Він зробив для мене багато добра, я маю відплатити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍