Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Леона Мартель — твоя бабуся? 

— Знайома з нею?

— Шикарна жінка, — всміхаюся.

— Вірно. І хитра. Але вона піклується про усіх нас. Фактично глава “Тріо” — вона. 

— Чому ти не допомагав Деймону з “Тріо”? І…Колін Вейн, здається? 

Еван зітхає.

— Я був на війні. Деймон теж, але ми по-різному усе сприймаємо. Він рятував мою дупу, тепер я тут, щоб врятувати його. Ніхто з нас не хотів бути главою “Тріо”. Мене Деймон відпустив жити у країні моєї дружини. Колін пішов за мрією після втрати коханої дівчини, — вона померла від раку в часи навчання, — і ніхто не міг завадити. Деймон прийняв удар на себе заради нашого щастя. Казав, має Айлу, тож все прекрасно, і…ми повірили, допоки не довелося наймати першу тінь. 

— Тобто, ти знав все, але залишив варитися друга у цьому лайні? — гарчу.

Еван в очі дивиться. Винувато. Бо так і було. Бо думав про себе, на відміну від самого Поузі, який заради інших готовий померти. 

— Тоді це сприймалося не так. Я був…у поганому стані. Дуже. Мене не можна було ставити до управління компанією, і всі це розуміли. 

— А Деймону можна? Звалити все на його плечі…. — хитаю головою.

— Тому я тут, щоб зробити все можливе. Я люблю його і страшенно шкодую, що думав лише про себе. 

— Добре. Тому що ти йому потрібен. Він питав про тебе окремо. — чітко відрізаю.

— Я розумію чому він обрав тебе, — раптом каже, усміхаючись. — Твій характер….колись нас називали “Тріо дияволів”. А ти чудове доповнення до нього. Така собі маленька й невинна на вигляд, демониця.

Закочую очі. Оце так схожість між ними. Телефон Евана дзвонить, на тому боці Леонард, каже, що вдалося вибити домашній арешт, тож Деймон з адвокатами та під конвоєм їде у дім. 

— Нам час. 

— Куди? До Леонарда? 

— Так, Деймона везуть туди.

Швидко збираюся, замикаю квартиру й виходжу з Еваном. Як же дивуюся, — ми удвох, — коли на вулиці нас зустрічає Айла. Розлючена й схожа на горгулью. Вона з подивом оглядає Евана, потім мене, а тоді мружить погляд.

— Лілі не прилетіла? — перше її питання.

— Ні. — Еван підходить до дівчини. — Ти не рада мене бачити? 

— Рада, — скрипить її голос, а тоді погляд на мене повний зневаги, — тільки обставини погані. Деймона звинувачують у смерті мого нареченого.

Цю маленьку деталь я не розповіла Евану. 

— Тобто? — не удає, що все ок, на мене дивиться, а я тільки плечима веду, мовляв, самі розбирайтеся.

— Ерік Доран, який був на яхті Деймона, і саме там його бачили востаннє, був моїм нареченим. Звісно, його роль міг зайняти Деймон, але він відмовився. Обрав її, — червоний ніготь тикається у мій бік. Фу. Мені двадцять два, а вона точно старше, і не знає правил поведінки. — Тепер я і не шкодую, кому потрібен вбивця? 

— Наскільки мені відомо —  тіла немає, — гиркаю.

Еван шикає на мене, потім дивно оглядає Айлу, й каже, що побачаться пізніше. Тоді пхає мене у спину до машини й насильно закриває дверцята. Бо я б цій Айлі очі видряпала, якби ще кілька слів з її рота вилетіло у бік Деймона. 

— Не зважай, — просить Флінн.

Ми їдемо до Поузі. Яка ж я щаслива, що нарешті побачу його.