Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Ти маєш мовчати. Вина на мені.

— Я роблю те, що хочу, Ліліт. — відрізає зле. — І не тобі вказувати.

— Деймон, — благально. — Тебе посадять.

Він лише плечима веде вглядаючись вище голів батька та адвоката навпроти. Вираз красивого обличчя такий спокійний, немов не він сидить у відділені поліції, не йому загрожує ув'язнення. 

— Мені все одно.

— Ні, — гиркаю дещо голосніше, чим привертаю увагу Леонарда, який поки ні слова не сказав сину, — не все одно. Припини. 

Деймон всміхається. Темні очі синявою проймають, коли на мене дивиться. Наскрізь. До тремтіння усього нутра. Стискаю його пальці сильніше. З благанням дивлюся. Невже він не бачить, що світ в моїх очах тоне? Не бачить, що частинка мене помирає через страх за нього? 

— Я все сказав ще тоді. Заспокойся. 

— Але навіщо? Чому? Я ж…

— Хочеш сказати — ніхто? — перебиває мене. —  Мало того, що я відчуваю до тебе, щоб ризикувати? — злісно всміхається. — Тоді погано мене знаєш.

— Я не хочу, щоб ти страждав, — сльози душать. 

— Поки страждаєш ти,  — намагається жартувати, тільки обличчя у нього не підходить для тону. — У тебе нічого не болить? Лікарі оглянули? 

— Знущаєшся? — вибухаю таки. — Яке оглянули? Ти у поліції, тобі загрожує в'язниця! 

— Саме так, чоловіче, — втручається адвокат. — Поки все досить безпечно, сім'я Дорана, зі слів інших чоловіків які були на яхті, звинувачує вас у злодіянні, та трупа немає, тож і вбивства теж. Поки є факт зникнення Еріка Дорана після відпочинку на вашій яхті з вами. 

— Ти розповіла? — сичить до мене ігноруючи адвоката.

Відповіді не потрібно. Леонард дивиться на Деймона й киває головою. Батько і син, різні й водночас схожі. Поглядами змагаються. Сину не подобається, що батько тут, втрутився, аби врятувати. Таке враження, що він хоче сісти. 

— Якщо вона постраждає чи ти забажаєш врятувати репутацію ціною Ліліт, — повільно розтягує слова Деймон вглядаючись у Леонарда, — я зроблю щось гірше. 

Чоловік киває. Все у мовчанні. Він розуміє погрозу сина. Тож каже те, що вважає за потрібне:

— Володіння “Тріо” поки передамо Коліну, щоб убезпечити компанію. Я вже сказав Леоні викликати його і Вейнів. Колін Флінн вилетів за ним в Лондон. — відрізає. 

— Еван? — напружено запитує, поки адвокат слідкує за обома й на мене подекуди поглядає. 

— Летить до тебе. 

Я помічаю реакцію. Деймон приховує, та його тіло помітно розслабляється. Ніхто більше не бачить цього, навіть Леонард. 

— Добре.

— Тепер очікуємо розслідування. Поки воно триватиме, ти під слідством. Я намагаюся вибити дозвіл на домашній арешт з браслетом, але сім'я Дорана налаштована рішуче. — каже адвокат. 

— Гаразд. — спокійно відрізає. 

Адвокат повертається до Леонарда, щось запитує, а тоді на мене дивиться.

— Ліліт, вас викликатимуть на допит. Я хочу, щоб ви одразу сказали мені, коли це відбудеться. Не можна дозволити говорити вам без мене. 

— Так, звісно, — активно киваю. 

— Чудово. Поки тут все. У вас є ще пів години, — каже та попрощавшись, йде.

Леонард допитливо дивиться на нас відкинувшись на стільчику. Його, як і сина, не особливо турбує, де вони знаходяться, або ж ці двоє досить вправно демонструють видиму байдужість. Бо мене трусить, все всередині горить від жаху, від знання, що це моя вина, ніяк не Деймона. Так, штовхнув Еріка він, але ж…я хотіла помсти. Не буду вважати, що хлопець залишив би плювок Дорана після нападу на мене, втім, можливо якби не моя злість на його дії, не було б яхти та океану, не було б поштовху й Айли, яка швидше за все, тепер теж замішана, як майбутня наречена. І нас не було б. Якась дурня, повна й абсолютна. З поганого вийшло дещо хороше — ми. Тільки я готова цим пожертвувати, аби врятувати Поузі. 

— Що між вами? — лунає сухе питання

Я тушуюся, Деймон же вигинає брови. На губах блукає посмішка від якої моторошно стає.

— А що? 

— Нічого, — Леонард схиляє голову точно так само, як і його син, — просто думаю, як я вдало знайшов Ліліт. Вона твоя перша тінь, перша дівчина, заради якої ти фактично готовий сісти.

— Це викликає у тобі незрозумілі почуття? — знущається Деймон.

— Ні, навпаки, радість. — Чоловік сідає рівно, — Я ж її обрав для тебе. 

— Кажи прямо. 

— Не проблема: ти кохаєш її, тому вбив Еріка Дорана. 

Я злегка стискаю пальці Поузі. Він не дивиться на мене, зате тон, яким відповідає, випробовує на міцність до краю:

— Кохаю.

— Чудово. 

— Я взагалі-то тут, — бурмочу обом.

Вони не реагують, чи удають, що не реагують.

— Не заважатиму вам. Ліліт, чекаю тебе у коридорі через десять хвилин.

Чоловік йде. Двері замикаються, я одразу хапаю Деймона за обличчя й повертаю до себе. Слів багато, але часу так мало. Не можу висловити жодне, тому просто цілую його не маючи сил стримувати сльози. Деймон дзвенить наручниками, витирає як може солону воду на щоках і цілує у відповідь. Мені так шкода, у нас було так мало часу. Ми нічого не встигли, взагалі…

Десять хвилин минають зі швидкістю світла. У двері стукають, мені потрібно йти. Цілую Поузі ще раз так нічого й не сказавши, й тікаю за двері. Опинившись поруч з Леонардом, рішуче кажу:

— Зробіть все, тільки витягніть його. Він не зможе, я знаю. Краще скиньте вину на мене. Я була там, я дам щиросердне зізнання… Тільки врятуйте його.