Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

   ТАРАС 

   Дивлюся на чашки з кавою й не можу обрати. Хоча тут напевно справа зовсім не у цьому. Вони обидві виглядають однаково привабливо, але думки про Ліку та Люсю не дають мені спокою. Я зовсім не очікував, що вона з'явиться так раптово. Її не було в місті понад рік, а тепер вона впала на мене наче сніг на голову. Та ще й Люся пішла. Вона хотіла сказати мені щось важливе. Я бачив це по її очах. Але приперлася Ліка й все зіпсувала. Чую, як Ліка тихо заходить, її кроки відлунюються в тиші. Обираю зелену чашку, бо синій це улюблений колір Ліки. 

— Тарас, що ти тут робиш? — питає Ліка, її голос звучить так, ніби вона намагається повернути час назад. Обертаюся до неї, в її очах читаю надію, яка, як мені здається, більше нагадує ілюзію. 

— Готую каву, — відповідаю, намагаючись зберегти спокій. Стільки часу минуло. Ліка вже не викликає в мені тих відчуттів, що раніше. Вона сідає на стілець, руки переплетені на столі. Помічаю, як її пальці тремтять. Вона завжди була емоційною, і тепер це лише підтверджує мої сумніви. Але я не можу не думати про те, як вона залишила мене, і як важко було пережити це розставання. 

— Я скучила за тобою, — каже вона, намагаючись зустріти мій погляд. Відводжу погляд, бо не знаю, як реагувати на цю фразу. Скучила? А чому ж тоді пішла? 

— Ліко, — починаю, але слова застрягають у горлі. Я вже не той, хто був колись. Я не хочу знову страждати й врешті втратити себе. 

— Я знаю, що була не права, — продовжує вона, її голос стає трішки тихішим. — Я хочу, щоб ми знову стали тими, ким ми були. Ми можемо все виправити. Мені б дуже цього хотілося. Дивлюся на неї, на її обличчя, яке колись було для мене наймиліше у світі, на її очі, що колись світилися від щастя. Але тепер я бачу в них лише спробу повернути те, що вже давно втрачено. Відчуваю, як у мені щось обривається, наче я втрачаю частину себе, якщо вирішу піти далі. 

— Ти не розумієш, — кажу, намагаючись звучати спокійно. — Я не можу знову бути з тобою. Я… я вже не кохаю тебе. 

Ці слова важкі, як камінь, що падає в безодню. Але це правда. Ліка тремтить. В її очах з’являється сльоза, але вона швидко витирає її, наче намагається приховати свою вразливість. 

— Тарас, будь ласка, не говори так. Я готова на все заради тебе, я змінилася. Знаю, що була егоїсткою, але я можу бути іншою. Ми можемо знову бути щасливими. Я все для цього зроблю. 

— Ліко, — кажу я, відчуваючи, як серце стискається. — Справа не тільки в тобі. Я теж змінився і зрозумів, що не можу жити в минулому. Я не хочу повертатися в ті часи, коли ми були разом, бо це вже зовсім не те що було раніше. Мабуть, я переріс ці стосунки. Чую, як вона важко зітхає, немов кожен подих дається їй з великими труднощами. Розумію, що це болісно, але я мушу бути чесним. З нею та з собою врешті решт. 

— Ти думаєш, що це просто? — запитує вона, її голос звучить розчаровано. — Я боролася за нас, Тарас. Я ніколи не хотіла, щоб так сталося. Це ти відмовився поїхати зі мною. Через свою дурну роботу. 

— Але це сталося, — відповідаю, намагаючись залишити емоції осторонь. — Ми не можемо просто закрити очі на те, що сталося. Ти пішла, і я не можу забути про це. Ліка мовчить, її очі опускаються вниз. Я бачу, як вона бореться з власними почуттями. Це важко, але я відчуваю, що це єдиний шлях. Я не можу дозволити собі знову відкрити серце, якщо всередині вже порожньо. 

— Я думала, що ми сильніші цього, — каже вона тихо. — Я вірила, що любов може все подолати. — Любов — це не тільки слова, — відповідаю. — Це також справжні вчинки. І твої вчинки сказали мені, що ти не хочеш бути зі мною. 

Вона знову мовчить, а повітря між нами наповнюється напругою. Я вже не той Тарас, який міг би пробачити й забути. Я втомився від боротьби з минулим. Ліка сама обрала свій шлях. Він був без мене. — Це все через неї? Через ту дівчину? — Ліка міцно підтискає губи. — Ні, справа не тільки в ній. — Отже, вона тобі подобається? Так? 

— Так, але якщо ти думаєш що ми у стосунках, то це не так. Ми з тобою не будемо разом, Ліко тому, що це пройдений етап. Ти сама це розумієш. 

— Ти справді цього хочеш? — запитує вона, її голос ледь чутний. Підіймаю голову і бачу, як у її очах з’являється відчай. 

— Ти готовий залишити все це позаду? 

— Готовий, — кажу, і в моєму голосі чути рішучість, яку я сам не очікував знайти. Це важко, але я знаю, що це єдиний шлях рухатися вперед. Я не можу залишатися у полоні минулого, яке вже не повернеться. Мені хочеться нових стосунків та сім'ї. Я мрію про велику й дружню родину. Я можу все це мати тільки не з Лікою. Ліка мовчить, її обличчя стає блідим. Я знаю, що вона чує мене, але, мабуть, ще не готова прийняти цю реальність. Спостерігаю за нею, і в моїй душі виникає відчуття жалю. Але я знаю, що так буде правильно. Й краще для нас обох. 

— Дякую тобі за все, — кажу я, намагаючись завершити цю розмову з гідністю. — Але нам потрібно йти далі. Кожен з нас окремо. Ліка знову не говорить, але я бачу, як її очі наповнюються сльозами. Не можу більше витримати цей момент, тому просто повертаюся до кави на столі. Не хочу, щоб вона бачила, як важко мені це дається. Це прощання, і я маю бути сильним. Коли я нарешті підіймаю голову, Ліка вже не дивиться на мене. Вона дивиться в вікно, де вечірнє сонце, що заходить, освітлює нашу розмову своїм останнім теплом. Я відчуваю, як між нами виникає безодня, яку не можна заповнити. 

— Знаєш, мені завжди здавалося що наше кохання буде вічним. Ми з тобою досить довго були у стосунках. Й мені боляче все це відпускати. Але я не втрачатиму надії, що все зміниться...