Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Ти такий самий, як вони.

Іван застиг і, як зазвичай, примружився, ніби не розуміє, про що я.

– Сподіваюся, тобі тут буде добре, – і отруйно додала. – Як награєшся в комп’ютер, згадай про маму, приїжджай. Але з щирого серця надіюсь, що більше ніколи не побачу твою нову «сімейку».

Натиснула на ручку, але двері виявилися зачиненими. Натискала й натискала, але нічого не змінювалося. Моя груба фраза явно була сказана передчасно.

– Відкрий, – скомандувала братові.

Брат порився в кишенях і дістав ключі. Ось тільки він не встиг відчинити двері.

– Моя бідна китайська порцеляна! – заплакала нагорі сходів Марго. Вони з чоловіком спускалися ними.

– Не хвилюйся так, Марго. Ми новий сервіз купимо! – втішав її чоловік, ніжно обнімаючи.

– Швидко відчиняй, – знов прошипіла братові, підганяючи його.

– Що ви тут робите? – помітила нас Марго. – Ти куди зібралася вночі, Даринко?

– Додому, – буркнула тихо.

– Але зараз же ніч! Які автобуси вночі?! Так не піде, залишайся! – жахнулася вона. – Я приготувала тобі шикарну кімнату, поживеш поки що в нас.

Нізащо, якщо проведу в цьому домі ще хоч п'ять хвилин – просто помру.

– Ні, я піду. Переночую в готелі та вранці поїду, – вперто заявила я.

– Та немає в нашому місті ніякого готелю, на ремонті він! І як ми можемо відпустити тебе з такою травмою?! Ти ж ледве на ногах стоїш! Залишайся, поки не заживе твоя рука! Чоловік догляне за тобою! – усміхнулася вона.

Якось із кожною її фразою час мого перебування тут дедалі збільшується.

– Знаєте, я наговорила вам багато чого. І мені не хочеться вам заважати та бентежити ще більше, – якщо грубо не виходить, потрібно спробувати по-доброму домовитися. – До того ж я боюся одного з ваших синів. Мені краще піти та не повертатися.

Подивившись на брата, додала:

– Ніколи.

Почувся скрип із другого поверху, потім щось упало. Моторошний скрегіт, немов щось велике тягли по підлозі, а воно дряпало її.

– Тримай його! – крикнув десь нагорі вузькоокий.

– Іван, іди, допоможи братам, – скомандувала Марго, і остання моя надія втекла від мене. – А ми підемо з Даринкою в кімнату.

– Я не хочу тут залишатися, – промовила я, вперто тримаючи валізу.

Місис Тактовність підійшла до мене, провела рукою по моїй голові й обійняла мене.

– Щойно я тебе побачила, одразу зрозуміла, що ти особлива, – притиснулася до мене. – Мине час, і ти зрозумієш, що потрібно боятися і ненавидіти не нас, а людей.

Здається, зовсім недавно вона говорила зовсім інше.

***

Занадто багато подушок, ще трохи і я в них або потону, або задихнуся. У цій кімнаті реально страшно! Навіщо їй було створювати настільки страшне місце?!

Страшнішої кімнати з роду не бачила: всюди були моторошні ростові ляльки. Як у страшилках про стару порцелянову ляльку, яка вбивала людей. Їх так багато, що з меблів видно лише ліжко. Особливо страшні ляльки в людський зріст, вони наче дивляться на тебе, з якої частини кімнати я б на них не дивилася.

Скільки ж чекати ще світанку?! Схоже, що я цілу вічність лежу, сховавшись під ковдрою, і не можу заснути. Для себе я мотивую таку дитячу поведінку і відсутність сну – болем у плечі. Але насправді я страшенна боягузка. І як при цьому примудряюся наживати собі неприємності, абсолютно не розумію!

Ось тепер ще й у туалет хочеться, і їсти. Треба вирішити, чого хочеться більше. Все-таки я цілий день не їла, і втратила багато сил. Виглянувши з–під ковдри, вирішила удати, що хоробра, і попрямувала до дверей.

Майже дійшовши до них, помітила в кутку велику порцелянову ляльку. Вона була одягнена в чорну сукню, і її майже не було видно за іншими ляльками. Її обличчя сховане за чорною вуаллю, і дивилося в бік ліжка. Щойно я підійшла до дверей, мені здалося, що рухається. Взялася за ручку, і побачила, як повільно повертається її голова. Вона дивиться на мене червоними очима, що світяться навіть через вуаль.

Мій крик, напевно, було чути на весь поверх. Я вибігла в коридор, ковзаючи босими ногами по підлозі. Що це взагалі таке?! Боже мій, який страшний будинок! Потрібно бігти звідси скоріше!

Схопилася за поручні та вже збиралася втекти в низ, як помітила його.

Він стояв навпроти вікна, що виходить на дворик. Його освітлювало лише світло гірлянди, але й цього вистачило, щоб я змогла розгледіти все. Як, наприклад, його досконалу наготу. Або те, що це був саме той блондин, який мене побив. Якось образ голого красунчика не зійшовся з тим, що я запам’ятала перед тим, як він мене ударив.

Жива порцелянова лялька неочікувано відійшла на задній план. На мить мені здалось, що я закохалася, настільки він був красивим, аж перехопило подих. Давно я не відчувала чогось подібного, напевно, кілька років. Щоки розчервонілися, а язик онімів. У грудях немов завелися метелики, які понеслися геть, щойно він заговорив.