Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Вони досить дивні, – Іван посміхнувся, – але хороші.

– Але вони ж тебе били! – обурилася я.

– Ні, – брат посміхнувся. – Кай, просто тренував мене.

– Це як?! – не повірила йому ні на грам.

– Розумієш, – брат присів на стіл, і я примостилась поряд, – стало дуже складно стримувати свою злість. Варто мені хоч трохи розлютитися на будь-яку дрібницю, і я перетворююся.

– Це, напевно, дуже важко. – спробувала його пожаліти, думаючи про те, що мало хто не втече, побачивши тих велетенських вовків. – І боляче?

Іван не відповів, тільки кивнув. Він якийсь дуже сумний і сам на себе не схожий. Не пам'ятаю, щоб бачила його таким хоч раз у житті. Брат же завжди був безтурботним, ледачим, але веселим і по своєму дбайливим. Мені його не вистачало ці два тижні, але я не посмію йому про це сказати.

– Поїхали додому, – прошу його, взявши за руку, мені хотілося підняти йому настрій, тому наступну фразу я сказала з усмішкою. – Давай просто поїдемо з цієї психлікарні та ніколи не повернемося!

У цей момент з–за дверей почулося сильне гарчання і дзвін розбитого посуду. Хлопці щось закричали, знову щось упало. Що там узагалі відбувається?!

– Мій сервіз! – закричала за дверима Марго.

– Ходімо звідси, – брат взяв мене за руку, поміг злізти зі столу і ми вийшли з кімнати в коридор.

Голова, як ватна, але в компанії брата мені було легше. Він наче став вищим, моя голова дістає йому тільки до грудей.

– А ти схуд,– відмічаю, ткнувши його кулаком в плече з посмішкою. – І більше не нагадуєш ведмедя.

– Тато говорив, що ти пропонувала мене побрити, – розсміявся він, ніяково потерши підборіддя.

– Схоже тобі це не знадобилось, – видихнула з полегшенням, оглядаючись на незнайомий коридор.

– Ну, так що, поїдемо додому? – запитала, оглядаючи розкішне оздоблення коридору.

Крізь вікно було видно освічений гірляндами внутрішній двір. Там гармидер, гравій згребли в велику кучу. На стінах сліди наче від пазурів, а ще вони всі в темних краплях дуже схожих на бризки крові. По спині пройшлись мурашки, я оглянулась на брата, не бажаючи знати, що там сталось після того, як я спробувала втрутитись в, як виразився брат, «тренування».

– Ще рано, Ринка, – брат не дивився на мене і повільно плентався біля стіни. – Вони мені потрібні. Ти не розумієш, наскільки це важко. Зграя, це як сім'я, але ще складніша і міцніша.

– Ось значить, як?! – проковтнула образу, сховавшись за іронією.

– Вони дуже хороші люди. Хлопці, як брати мені, – посміхнувся Іван.

Та вони мало мене не вбили! Я йому, що не сестра?! Не розумію нащо йому все це, навіщо йому вони? Хіба він не може просто… перестати?Чому це взагалі з ним сталось?!

– А як же наша сім’я? А як же мама? – на очах виступили сльози, але я зігнала їх рукою.

– Батьки знають і розуміють, – він подивився на мене і наче винуватим себе відчуває, а ще він мружить очі, а значить бреше. – Не хвилюйся, я повернуся. Просто, це займе більше часу.

Характер і звички у нього залишився тими самими. Абсолютно не хвилюють чужі почуття і нуль відповідальності. Він узагалі нікого не любить, навіть маму, що так його обожнює.

– А як же мама? – тихо повторила, відчуваючи ірраціональний страх. Він наче кидає нас з мамою, як це зробив батько.

– А що вона?

– Вона дуже хвилюється за тебе, їй стало гірше, – намагаюсь йому донести та він не слухає.

– Ай, та все нормально з нею, – байдуже махнув він рукою, показуючи свою огидну натуру.

Йому завжди було байдуже на всіх інших.

– Напевно, тут комп'ютер кращий,– засміялася награно, щоб розрядити дім. Ми спустилися сходами у вітальню, там якраз в прихожій лишилась моя сумка.

– Так, у мене навіть своя кімната є і комп'ютер теж набагато кращий, – Іван задоволено посміхнувся, наче хоче, щоб я йому заздрила. Ось значить, чому брат сім'ю змінив. Лицемір проклятий. Заплющила очі та затиснула кулак. Краще б я сюди не приїжджала, ніколи! Утім, ні, краще б я не втручалася, і цей гад отримав своє!

– Що сталося, тобі погано? – запитав Іван по своєму оцінивши мій стан.

– Ні, – голос зовсім слабкий у мене вийшов, тож я посміхнулася – А ти гарний став, худий із м'язами! І не такий волохатий!

– А, ну так! – брат зніяковів.

– Мені пора додому, – я знову штучно посміхнулася, не знаючи, що скажу мамі коли приїду додому.

– Як? Уже? – здивувався він, втім швидко погодився. – Гаразд.

Ось вона братська опіка: відпустити вночі сестру на всі чотири сторони. Хоча, що я скаржуся, він же завжди був таким. Узяла свою сумку і попрямувала до дверей.

– Знаєш, братику, – подивилася на нього, – ти вартий своєї нової «сім'ї».

– Ринка, – обурився він.

Посміхнулася так єхидно, як змогла і додала: