Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Сім'я?! – повторила з сарказмом.

Той хто б’є мого брата, йому явно не сім’я. Куди відправив мого брата батько?! Навіщо?! Сам мало чи що бив його у дитинстві?! Я зіскочила з операційного столу, так різко  що голова запаморочилася, і ноги на секунду підкосилися. Ледь втрималась за стіл, не дозволяючи лікарю собі помогти. Та як вони сміють, так себе називати?! Теж мені сім’я.

– А ось і ми! – радісно оголосила Марго, заходячи в кімнату.

За нею зайшли Іван і ще два хлопці: худий красунчик і невисокий зі східною зовнішністю. Але я зовсім не звернула уваги на них, давши свободу всім своїм емоціям. Я схопила брата за плечі, мов так бажаючи перевірити, що він цілий, хоча було більше на те, що я більше за нього тримаюсь.

– Ти як? – перелякано спитала його, оглядаючи на рахунок ран, та таких не знайшлось. Хіба що він якийсь блідий, з темними кругами під очима.

– Та все нормально, – ніяково попробував він від мене позбавитись, та йому не дала.

– Не хвилюйся, Даринко, Івасик нам уже як сім’я, ніхто б не причинив йому болю, – насідала на вуха Місис Тактовність з таким невинним виглядом, що у мене зірвало дах від гніву.

– Та хто вам дав право називатися його своєю сім'єю?! – закричала я так, що затремтіло скло. – Ми його сім'я: мама, я! А ви... – я застигла на секунду, намагаючись змусити себе не тріснути її чимось по голові, махнула цілою рукою на Марго, – Ви! Ви мене на машині збили! Всю дорогу мене принижували. Та яке вам діло до моєї повноти?! Навіщо в кожній фразі мене обзивати?!

Від моїх слів Марго почервоніла і сором'язливо опустила очі, щось лепечучи про те, що насправді це були компліменти.

– А ви! – я круто повернулася, мало не впавши на підлогу, пан Дем’янів і брат ледве встигли підхопити мене.

Трохи зніяковіла, але все одно злобно втупилася на двох хлопців, що стояли за братом. Один був худий, зі світло-каштановим волоссям і дуже гарним обличчям, і начебто я його дуже збентежила. На ньому була біла футболка вся в плямах від фарб і такі ж штани. Інший невисокий, зі східною зовнішністю, темним волоссям і широкою посмішкою. Та він мало не сміявся з мене!

– Як ви посміли бити мого брата?! – закричала я на обидвох, штовхнувши брата в сторону, щоб не мішався і прикрикнула уже на Марго. –  Це у вас «сім'єю» називається?!

– Ринка, все не так, як тобі задалось, – спробував пояснити Іван, схопивши мене за цілу руку, та я двинула йому ліктем в ребро, щоб не мішав, коли я його захищаю.

– Що не так?! – мене те, що він захищав їх, ще більше розлютило. Серце надривно билось в грудях, я оглянулась в пошуках того, хто розлютив мене найбільше – А цей де?!

– «Цей»? – ледве стримуючи сміх, перепитав вузькоокий.

– Кай? – перепитав хлопець схожий на художника.

– Кай – Бабай! Та мені все одно, як ви його звете! – крикнула я, не стримавшись. – Придурок, який мене побив! Де він?

І тут за стінкою знову щось гримнуло, судячи зі звуків крихке. Марго скрикнула.

– Що це? – розвернулася і подивилася на стіну, за якою був шум. Зробила кілька кроків до інших дверей. Тут-то Марго заметушилася і підбігла до них.

– Це собачка! – відгукнулася вона.

– Собака? – недовірливо перепитала.

– Собака, собака! – закивала головою Місис Тактовність.

Ну, ця точно бреше, я подивилася на трьох хлопців. Усі, крім брата, закивали.

– Собака, собака. Злий і нервовий пес! – єхидно уточнив вузькоокий. За стіною щось знову розбилося.

– Навіщо перевертням собака? – недовірливо уточнила, та моє питання проігнорували.

– Кирило! Діма! – крикнула стурбовано Марго. – Ідіть, заспокоїте його!

Хлопці, як за командою влетіли в інші двері, я спробувала розгледіти, що там, але Марго закрила за ними двері собою.

– У будь-якому разі, – спробувала я повернутися до свого розносу, – як ви його виховали?! Поки ми їхали, ви розхвалювали своїх синів. Подивіться, які вони! Він мого брата побив і мене теж! Та хто захоче виходити заміж за такого... садиста?!

За стінкою таке враження, що звалилася шафа з купою тарілок. Марго схопилася за серце.

– Що з тобою, люба? – пан Дем’янів вскочив до дружини й обійняв її, намагаючись заспокоїти.

– Що там? – я  не твердою ходою підійшла до дверей, збираючись зазирнути, але Марго з чоловіком перегородили шлях.

– Нічого! – різко скрикнула Марго, зрозумівши, що це підозріло, вона широко посміхнулася і додала: – Нам потрібно заспокоїти песика, він такий нервовий. Не любить чужих!

– Але...

– А ти поки поговори з братом, ви давно не бачилися, – вона затягла свого чоловіка за двері й, судячи зі звуків, зачинила їх на ключ.

– Ти це бачив? – запитала я Івана, киваючи на двері. – Вони якісь божевільні.

Мені так захотілося його обійняти, але я лише підійшла. Ми взагалі ніколи не обіймалися, тільки сварилися, сперечалися, навіть билися одне з одним. Але це було давно, у дитинстві. Ми виросли, і та близькість, і розуміння одне одного кудись випарувалися.