Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Ти що тут забула, страховисько? – грубо крикнув він. – Це ти тут розкричалася, немов курка?

– Що? – нічого собі нахабство, хлопець зробив кілька кроків мені назустріч. Він ступав беззвучно, плавно, наче не людина.

– Мало того, що ти страшненька так ще й глуха! – знущально усміхнувся він.

– Чому ти… – обурилась, та він не дав мені й слова сказати.

– Тобі що, сало вуха заклало?! Як взагалі можна бути настільки товстою? – насміхався він. – Як ти взагалі у двері пролізла, страшила?

Ось тобі й красунчик. Це не красиве світле волосся, це русява солома, яку він клеєм ПВА замазав назад, а то стирчить гірше, ніж у дикобраза. Це не красиві великі блакитні очі, це йому так часто в очі плювали, що очі посиніли! Це не пухкі ніжні губи, це розбухлі мочалки. Це не м'язи на всьому тілі, втім, ні, це м'язи. Ось тільки він їх заробив, бігаючи за м'ячиком, як дворовий пес. А його, скажімо так, гідність поміститься в коробку з–під сірників, як і власне його недорозвинений розум.

– Прикрився б краще, базікало! – наочно глянула нижче його живота. – Твоїм господарством лише першокласниць лякати можна.

– Тоді чого ти така червона? На сонці вночі перегрілася? – взявшись за боки, він показово повиляв стегнами.

Чого душею кривити, я мимоволі на цю справу, та й тіло задивилася. Кого він тут вирішив налякати? Мене? У мене старший брат не обділений комплексами, чого я там не бачила?

– Ти чого голий? – все ж поцікавилась, а то до версії, що всі тут маніяки все ще схиляюсь.

– Не твоя справа, – холодно посміхнувся він, склавши руки на грудях. Краще б пах прикрив, відвертає увагу від розмови.

– Мабуть, тут дуже холодно, – єхидно усміхнулася, виразно подивившись  униз і навіть тикнула пальцем в «каку». Плювати, що я червона як рак, і мене тягне по дурному хіхікати від нервів, в цій словесній битві я не програю.

– Яка ж ти невихована, страховисько! – усміхнувся він поблажливо. – Тебе батьки не вчили, що тикати пальцем не красиво? Так само як і їсти, як свиня?

– Гей, ти! – скипіла, коли в котре за цей довгий і жахливий день хтось причепився до мого зовнішнього вигляду. – Кириле, чи як там тебе?

– Я Кай, – зло процідив крізь зуби.

– Та яка різниця?! – ляпнула, не подумавши. – Хто тобі дав право так зі мною говорити?

– А що?

Він розлютився, у мене пішли мурашки по тілу, явно викликані страхом. Повільно облизав губи, ледве подався вперед, так що я мимо волі відступила. Він хоче мене побити? Я проковтнула в’язку слину й набралась хоробрості.

– Міг би хоча б просити вибачення, за те що вдарив мене, – більш спокійним голосом додала.

– Я? Просити вибачення?! – він награно розреготався. – Ти сама влізла, куди не треба було, сама й винна! – потім усміхнувся в красивій безжальній усмішці. – До того ж ти маєш бути мені вдячна! Що я твого братика-телепня по стінці потім не розмазав. А взагалі треба було тебе ще раз ударити, може тоді ти, як у казці про царівну жабу, землю вдаришся і з жаби на людину перетворилася б!

– Ах, ти... – навіть слів немає, щоб описати, як він мене розлютив. Я подалась вперед, так що нас став розділяти якийсь всього лиш крок.

– Що, я? – він нахабно посміхнувся, нагнувшись до мого обличчя.

Занадто близько, чорт! Я почервоніла, а він це помітив, і посміхнувся ще ширше. Замахнулася на нього цілою рукою.

– Вдариш? – запитав він, хоча я не збиралася, але все одно кивнула. – Я теж ударю.

– Самозакоханий індик!

– Прісноводна видра! – обмінялися ми компліментами.

І в цей момент у коридорі почулося цокання підборів. Лялька в чорній вуалі з'явилася позаду нас.