Елена Ферранте - Моя неймовірна подруга

у двадцять два роки. Старший син дона Акілле — я ніколи його не бачила, хоча мені й здається, що я його пам’ятаю, — пішов на війну і там помер двічі: спочатку потонув у Тихому океані, а потім його з’їли акули. Уся родина Мельхіорів загинула під бомбардуванням, міцно обіймаючи одне одного та волаючи від страху. Старенька синьйора Клорінда померла, бо надихалася якогось отруйного газу. Джанніно, що вчився в четвертому класі, коли ми були ще в першому, одного дня загинув, бо знайшов бомбу і доторкнувся до неї. Луїджину, з якою ми, здається, гралися разом у дворі, а може й ні, убив висипний тиф. Наш світ був таким — наповненим страшними словами, які несли смерть: круп, правець, висипний тиф, отруйний газ, війна, токарний верстат, руїни, робота, бомбардування, бомба, туберкульоз, нагнивання. Думаю, страхи, що супроводжували мене все життя, пов’язані з тими словами й тими роками.

Померти можна було навіть від чогось такого, що на перший погляд здавалося цілком нормальним. Наприклад, якщо спочатку дуже пропотіти, а потім напитися холодної води з-під крану і не помочити перед цим зап’ястя; траплялося, що у такому випадку через деякий час тіло покривалося червоними цятками, починався кашель, а ще згодом ставало важко дихати. Ще можна було померти, якщо поїсти чорних черешень і не виплюнути кісточки. Помирали й від того, що, жуючи американську жуйку, випадково її ковтали. А ще частіше помирали від удару у скроню. Скроня — то було дуже вразливе місце, яке ми оберігали особливо пильно. Досить було звичайного удару камінцем, а бійки із застосуванням каміння тоді були звичайною справою. На виході зі школи на нас нерідко чекала банда хлопчаків з округи на чолі з ватажком, якого звали Енцо або Енцуччо, — одного з дітей зеленярки Ассунти. Ті хлопчаки, побачивши нас, відразу ж починали закидувати камінням. Їх брала злість тому, що ми, дівчатка, вчилися краще за них. Коли розпочинався такий обстріл грудками та камінням, ми всі намагалися втекти, але Ліла не тікала, а продовжувала йти звичайним кроком, а інколи навіть зупинялася. Вона була дуже хитра, і їй вдавалося вирахувати траєкторію польоту каміння і спокійним, виваженим рухом вчасно відступити. У Ліли був старший брат; мабуть, вона навчилася у нього, як поводитися в такій ситуації; не можу сказати напевне, адже в мене не було старшого брата, тільки менші, а від них я мало чого могла навчитися. В усякому разі, коли я бачила, що вона відставала від решти дівчат, то теж зупинялася, щоб зачекати, хоча мені й було дуже страшно.

Уже тоді якесь внутрішнє відчуття не дозволяло мені залишити її одну напризволяще. Я її майже не знала, ми ні разу не перемовилися навіть словом, хоча й постійно змагалися одна з одною, у школі й поза школою. Підсвідомо я відчувала, що якби я втекла разом з іншими, то у Ліли залишилася б якась важлива частка мене, яку вона мені більше б ніколи не повернула.

Спочатку я завертала за ріг школи та виглядала звідти, щоб побачити, чи йде Ліла. Потім, якщо вона зупинялася, я змушувала себе повернутися до неї, подавала їй каміння або й сама теж кидала у відповідь на обстріли хлопчаків. Але я робила це без особливої охоти чи переконання; багато чого в житті я робила теж без охоти та без переконання; я завжди сприймала всі свої вчинки дещо відсторонено, немовби мова йшла не про мене, а про когось іншого. А от Ліла вже змалечку — зараз не можу сказати, з якого віку, років з шести чи з семи, а може, коли ми разом пішли до дона Акілле сходами, отже, з восьми чи з дев’яти — мала цю неймовірну впевненість та рішучість у своїх діях. Коли вона торкалася чогось — пера для письма з трикольоровим стрижнем, каменюки чи поруччя темних сходів — відразу ж було ясно, що все, що вона робила потім, — різким точним рухом вганяла перо у дерев’яну парту, пуляла вимазаними чорнилом паперовими кульками, кидала каміння у місцевих хлопчаків, піднімалася у темряві до домівки дона Акілле — робилося нею без найменшого вагання.

Гурт хлопчаків прибував від залізничного насипу, де попередньо набирав запас щебеню з колій. Особливо небезпечним був їхній ватажок Енцо: з коротким білявим волоссям та світлими очима, старший за нас на три роки, він учився абияк, а тому по кілька років сидів в одному класі. Зате він дуже влучно кидав гострі камінці. А Ліла чекала на його атаки, щоб вчасно відсторонитися, що лютило його ще дужче, а також відповідала не менш небезпечними кидками. Якось ми влучили йому прямо в праву ногу. Я кажу «ми влучили», тому що саме я подала Лілі плаский камінь з гострими краями. Він пройшовся по шкірі Енцо мов лезо, залишивши поріз, з якого відразу ж потекла кров. Він глянув на поранену ногу. Ще й досі у мене перед очима та сцена: у руці між великим і вказівним пальцями він стискав камінь, який збирався кинути, рука вже була заведена назад для кидка, і в цю мить він завмер від несподіванки. Усі хлопці з його ватаги теж дивилися на кров, не вірячи своїм очам. Ліла ж ніяк не виявила свого задоволення від влучного кидка, а лише нахилилася за новим камінцем. Я вхопила її за руку; то був наш перший дотик, швидкий і похапливий. Я розуміла, що тепер гурт шаленітиме від люті, і хотіла, щоб ми відступили. Але часу на це більше не було. Енцо, незважаючи на кровотечу на щиколотці, прийшов до тями й кинув камінь, що тримав у руці. Я все ще тримала Лілу за руку, коли камінь вдарив їй просто у лоб, і вона впала на бруківку з розбитою головою.

  4

Кров. Зазвичай вона проливалася після гучних сварок, під час яких лунали страшні прокляття та грубі образи. Порядок завжди був незмінним. Мій батько, який здавався спокійною та доброю людиною, розверзався нестримним потоком лайки та погроз, якщо хтось, на його погляд, не заслуговував жити на цьому світі. Особливо він незлюбив дона Акілле. Для нього у батька завжди були заготовлені пара прокльонів, і мені не раз доводилося закривати вуха долонями, щоб не червоніти від почутого. У розмовах з матір’ю він називав дона Акілле «твій двоюрідний брат», а та відразу ж цуралася цих кровних зв’язків (насправді вони були дуже далекими), чим збільшувала дозу матюків. Мене лякала їхня злість, а ще більше мене лякало те, що дон Акілле, можливо, має такі вуха, що може почути ті лайки навіть здалеку. Я боялася, що він прийде і повбиває їх.

Та все ж найлютішим ворогом дона Акілле був не мій батько, а пан Пелузо, умілий столяр, у кишенях якого завжди гуляв вітер, бо все, що він заробляв у своїй майстерні, відразу ж витрачав на гральні автомати у барі «Солара». Пелузо був батьком нашої однокласниці Кармели, а також старшого за нас хлопця Пасквале та ще двох менших хлопчиків, з якими ми з Лілою інколи гралися разом і які завжди намагалися у нас щось вкрасти: ручку, гумку, айвове варення, — так що постійно поверталися додому в синцях після наших стусанів.

Кожного разу, коли нам доводилося бачити пана Пелузо, він здавався втіленням абсолютного розпачу. З одного боку, він спускав усі гроші на гральних автоматах, а з іншого — картав себе привселюдно, бо не знав, як прогодувати сім’ю. З невідомих мені причин в усіх своїх нещастях він звинувачував дона Акілле.