Дон Делілло - Делілло Дон. Зеро К

Головний герой нового роману Дона Делілло мільярдер Росс Локгарт — основний інвестор віддаленого і таємничого поселення, де смерть вишукано контролюють, а тіла консервують до майбутніх часів. Здоров'я його дружини Артис стрімко занепадає. Син Росса Джефф приєднується до Росса й Артис у поселенні, щоб попрощатися з нею, коли відмовить її тіло.
Росс теж відчуває глибоку потребу увійти в інший вимір і прокинутися в новому світі. Натомість його син прагне жити й відчувати «мішанину подивів нашого часу тут, на землі».
Чудовий, щирий роман одного з найвидатніших письменників нашого часу. «Зеро К» — справжня ода мові й людяності, роздум про смерть та обійми життя.

Делілло Дон

Зеро К

Барбарі

Частина перша За часів

Челябінська

— 1 —

Кожен хоче володіти кінцем світу.

Так казав мій батько, стоячи біля ущільнених вікон свого нью-йоркського офісу — керування приватними статками, династичні трасти, ринки, що зароджуються. Ми поділяли рідкісну споглядальну часову точку, і ця мить довершувалася його вінтажними окулярами, які вносили в приміщення ніч. У кімнаті я вивчав різноманітно-абстрактне мистецтво і почав розуміти, що тривале мовчання після його репліки нікому з нас не належить. Я думав про його дружину, другу, археолога, чиї розум і слабке тіло за графіком невдовзі почне відносити в порожнечу.

Та мить повернулася до мене за кілька місяців і за півсвіту звідти. Я сидів пристібнутий на задньому сидінні броньованого гетчбека з тонованими боковими вікнами, непрозорими з обох сторін. Відгороджений водій був у спортивній футболці та штанях з опуклістю на стегні, що виказувала персональну зброю. Через годину поїздки нерівними шляхами він спинив машину і щось сказав у пристрій на лацкані. Потім повернув голову на сорок п'ять градусів у бік правого заднього пасажирського сидіння. Я сприйняв це так, що час мені вже відстібнутись і вилізти.

Поїздка — останній етап марафонної подорожі, і я вийшов з автівки й трохи постояв, приголомшений спекою, тримаючи свій невеликий чемодан і відчуваючи, як розгинається тіло. Я почув, як запустився двигун і повернувся поглянути. Машина прямувала назад до приватної злітно-посадкової смуги, і це єдине, що там рухалося, яке невдовзі обгорне земля, західне світло або чистий обрій.

Зробивши повний оберт, я довго і повільно роздивлявся солончаки та кам'яні уламки, спустошені, за винятком кількох низьких споруд, імовірно, з'єднаних між собою, заледве відокремлених від знебарвленого краєвиду. І більше нічого, ніде більше. Я не знав точних особливостей мого пункту призначення, лише його віддаленість. Неважко уявити, що мій батько у своєму офісному вікні вичаклував своє зауваження з цієї ж суворої місцевості та геометричних плит, які з нею змішувалися.

Він зараз тут, вони обидва, батько і мачуха, а я приїхав якнайкоротше їх відвідати та сказати непевне «прощавай».

Кількість забудов було важко визначити з мого близького спостережного пункту. Дві, чотири, сім, дев'ять. Чи тільки одна, центральний блок з прибудовами-променями. Я уявляв його як місто, яке віднайдуть у майбутньому, самодостатнє, гарно збережене, безіменне, залишене якоюсь невідомою міграційною культурою.

Спека змусила мене думати, що я всихаю, однак хотілося затриматись на мить і подивитися. Там були приховані будівлі, агарофобно запечатані. Були будівлі з глухими стінами, приглушені та похмурі, із незримими вікнами, призначені самозгортатися, подумав я, коли фільм досягає точки цифрового колапсу.

Кам'яною стежкою я попрямував до широкої брами, де стояли та поглядали двоє чоловіків. Різні спортивні футболки, такі ж опуклості на стегнах. Вони стояли за низкою обмежувальних стовпчиків, задуманих задля утримання транспорту від в'їзду на прилеглу територію.

Осторонь, біля дальнього краю в'їзних воріт, доволі дивно стояли ще дві постаті, незворушні закутані жінки в чадрах.

— 2 —

Батько відростив бороду. Здивував. Вона була ледь сивіша за волосся на голові і, як наслідок, відтіняла його очі, підсилюючи погляд. Чи не таку бороду відрощує людина, яка прагне увійти в новий вимір вірування?

Я спитав: «Коли це трапиться?»

— Ми над цим працюємо: день, година, хвилина. Невдовзі,— сказав він.

Йому було під сімдесят, Росс Локгарт, плечистий і спритний. Його темні окуляри — на столі перед ним. Я звик зустрічати його в офісах, деінде. Цей був імпровізований, кілька екранів, клавіатури й інші пристрої, встановлені по всій кімнаті. Я усвідомлював, що він уклав великі кошти в усю цю операцію, це намагання на ймення «Конвергенція», й офіс був за жест увічливості, що давав змогу підтримувати належний зв'язок з його мережею компаній, агенцій, фондів, трастів, фундацій, синдикатів, комун і кланів.

— Як Артис?

— Вона повністю готова. Ані сліду вагань чи роздумів.

— Ми ж не говоримо про віковічне духовне життя. Це ж тіло.

— Тіло заморозять. Кріонічне припинення,— сказав він.

— І тоді в майбутньому.

— Так. Настане час, коли будуть способи протидіяти обставинам, що призводять до кінця. Розум і тіло відновлені, повернені до життя.

— Не нова ідея. Правда?

— Не нова. Але ідея,— сказав він,— яка нині наблизилася до повноцінної реалізації.

Я був дезорієнтований. То був ранок того, що стане моїм першим повним днем тут, і то був мій батько за робочим столом, і ніщо не було знайомим — ані ситуація, ані фізичне оточення чи сам бородань. Лише дорогою додому я спромігся те все збагнути.

— І ти маєш повну певність у цьому проектові.

— Повну. Медично, технологічно, філософськи.

— Люди вписують своїх домашніх улюбленців,— сказав я.

— Не тут. Тут нема нічого умоглядного. Нічого бажаного як дійсного або периферійного. Чоловіки, жінки. Смерть, життя.

У його голосі навіть учувся тон виклику.

— А мені можна побачити те місце, де це стається?

— Надзвичайно сумнівно,— відповів він.

Артис, його дружина, страждала на кілька хвороб, що робили її недієздатною. Я знав, що розсіяний склероз значною мірою був відповідальний за погіршення її стану. Мій батько був тут як відданий свідок її відходу, а потім — як освічений спостерігач початкових методів, що дадуть змогу зберегти тіло до того року, десятиліття, дня, коли дозволять безпечно прокинутися.

— Коли я сюди потрапив, я зустрів двох озброєних конвоїрів. Провели мене через службу безпеки, провели до кімнати, майже нічого не сказали. Це все, що я знаю. А ще назва, яка звучить релігійно.

— Вірозасновна технологія. Ось що воно таке. Інший бог. Не так уже й різниться, як виявляється, від деяких попередніх. Крім того, що це дійсне, це правда, вона вибавляє.

— Життя після смерті.

— Зрештою, так.

— «Конвергенція».

— Так.

— Щось означає в математиці.

— Щось означає в біології. Щось означає в фізіології. Дай їй спокій,— сказав він.

Коли моя мати померла, удома, я сидів біля ліжка, і там ще була її подруга, жінка з палицею, яка стояла у дверях. Так я і малював собі цю мить, звуженою, нині й навіки, до жінки в ліжку, до жінки