Дон Делілло - Делілло Дон. Зеро К

Росс сказав: «Ближче до центру території, що слугує за госпіс, я інколи стою серед людей, які готуються пройти процес. Передчуття і трепет перемішані. Набагато відчутніші, аніж побоювання чи невизначеність. Є шаноба, стан подиву. Вони в цьому згуртовані. Щось значно більше за те, що вони коли-небудь зможуть уявити. Вони почувають загальну місію, призначення. І відтак я намагаюсь уявити це місце століття тому. Тимчасове житло, притулок для мандрівників. Для паломників».

— Гаразд, для паломників. Ми повернулися до стародавньої релігії. А мені можна відвідати госпіс?

— Напевно, ні,— відповів він.

Він дав мені невеликий плаский диск, що приєднувався до браслета. Батько сказав, що він подібний до пристрою спостереження на щиколотці, який сповіщав поліційне управління про місцезнаходження підозрюваного, що очікував на суд. Мені дали дозвіл на вхід до певних приміщень на цьому рівні та на ще одному вище, і більш ніде. Я не міг зняти браслет, не переполохавши охорону.

— Не поспішай з висновками про побачене і почуте. Це місце задумали серйозні люди. Поважай ідею. Поважай саме оточення. Артис каже, що ми повинні розглядати це як незавершену працю, працю на землі, форму земного мистецтва, ленд-арт[1]. Постала із землі й у неї так само й запала. Обмежений доступ. Визначена укупі непорушністю людини та довкілля. Трохи ще скидається на гробівець. Земля — провідний принцип,— сказав він.— Повернися до землі, вийди із землі.

Я гаяв час, блукаючи коридорами. Вони були майже порожні, лише три людини, через певні інтервали, і кожній я кивнув, діставши лише самотній погляд-нарікання. Стіни у відтінках зеленого. Далі один широкий коридор перетворювався на інший. Порожні стіни, ніяких вікон, широко рознесені двері, усі зачинені. Це були двері м'яких суміжних кольорів, і мене зацікавило, чи можна віднайти абиякий смисл у цих скалках спектра. Це те, що я робив у будь-яких нових обставинах. Намагався надавати смисл, робити місце зв'язним або, принаймні, знайти в місці себе, підтвердити свою незручну присутність.

У кінці останнього коридора був екран, що випинався з ніші на стелі. Він почав знижуватися, розтягуючись від стіни до стіни й майже сягаючи підлоги. Я повільно наблизився. Спочатку на всіх зображеннях була сама вода. Вода, що плине лісами та нахлинає на річкові береги. Були сцени дощу, що періщить, підвісні сади-тераси, довгі миті нічого, крім дощу, потім люди біжать звідусіль, інші безпомічні в човниках, підстрибуючи на порогах. Були затоплені храми, будинки, що зависли на схилах пагорбів. Я дивився, як вода продовжувала здійматися на міських вулицях, машини та водії йшли під воду. Розмір екрана виніс ефект зображення з категорії теленовин. Усе було невиразне, сцени тривали довше звичайного ритму передач. Отам переді мною, на моєму рівні, безпосередня і реальна, сиділа жінка у натуральну величину на однобокому стільці в заваленому зсувом будинку. Чоловік, обличчя під водою, вирячився на мене. Треба було відійти, але водночас треба було дивитися далі. Було важко не дивитися. Зрештою, я поглянув назад коридором, чекаючи, що хтось з'явиться, ще один свідок, особа, що могла б постояти поруч, поки образи вибудовувались і зчіплялися.

Звуку не було.

— 3 —

У кімнатах, де зупинилися Артис із Россом, вона була сама-одна. Сиділа в кріслі, у халаті й капцях, і, видавалося, спала.

Що сказати? Як почати?

Маєш гарний вигляд, подумав я, і вона дійсно мала, хоч, на жаль, така знесилена через хворобу, худе обличчя і попелясто-біле нерозчесане волосся, бліді руки складені на колінах. Зазвичай я думав про неї як про Другу дружину, потім як про Мачуху, і лише потім як про Археолога. Цей останній ярлик не був таким уже спрощенням, переважно через те, що я нарешті про неї дізнавався. Мені подобалося уявляти її науковцем-аскетом, що періодично живе в непоказних таборах і легко може пристосуватися до різноманітних нещадних умов.

Чому батько запросив мене сюди?

Він хотів, щоб я був з ним, коли Артис помре.

Я сидів на ослоні, спостерігаючи та чекаючи, і незабаром мої думки полишили нерухому фігуру в кріслі, і потім ось і він, ми, Росс і я, у мініатюрному розумовому просторі.

Він людина, сформована грошима. Він рано заробив собі репутацію, аналізуючи вплив стихійних лих на прибуток. Він полюбляв розповідати мені про гроші. Моя мати питала: «А як щодо сексу? Йому ж про це треба знати». Мова грошей плутана. Він визначав терміни, малював діаграми, видавалося, жив у надзвичайному стані, більшість днів висиджував в офісі десять-дванадцять годин, чи поспішаючи до аеропортів, чи готуючись до конференцій. А вже вдома, стоячи перед люстром у весь зріст цитував з пам'яті промови про рівні ризику й офшорні зони, над якими він працював, удосконалюючи свої жести та вирази обличчя. У нього була інтрижка з тимчасовою конторською працівницею. Він бігав Бостонський марафон.

А що ж робив я? Я бурмотів, човгав, виголив смужку волосся на маківці, від чола до потилиці — я був йому за особистого антихриста.

Він пішов, коли мені було тринадцять. Я робив домашнє завдання з тригонометрії, коли він мені це сказав. Він сидів навпроти мого робочого столика, де мої вічно заточені олівці стирчали зі старої мармеладової банки. Поки він говорив, я робив домашнє завдання. Я перевіряв формули на сторінці та писав у нотатнику, знов і знов: синус косинус тангенс.

Чому батько залишив мою матір?

Жоден з них ніколи не казав.

Роки потому я жив на верхньому Мангеттені. Одного вечора по телебаченню показували батька, темнуватий канал, поганий прийом, Росс у Женеві, немовби подвоєне зображення, говорить французькою. Чи я знав, що батько говорить французькою? Чи я певен, що цей чоловік — то мій батько? Він покликався, у субтитрах, на екологію безробіття. Я спостерігав стоячи.

Й Артис зараз у цьому малоправдоподібному місці, цій пустельній примарі, невдовзі її мають законсервувати, крижане тіло в масивній поховальній камері. А потім — позауявне майбутнє. Поміркуй над самими словами. Час, доля, імовірність, безсмертя. А ось моє простодушне минуле, моя пощерблена історія, миттєвості, до яких я не можу не звертатися, бо вони мої, їх неможливо не побачити та не відчути, виповзають із кожної стіни довкола мене.

Якось у Попільну середу я пішов до церкви та став у чергу. Я роздивлявся довкола на статуї, дощечки, стовпи та вітражі, а потім пішов до огорожі вівтаря і став навколішки. Підійшов священик і відмітив мене пляминою святого попелу, великим пальцем до мого чола. Ти є порох[2]. Я не католик,