Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

У збірку пародійно-детективних оповідань «Шість головоломок для дона Ісидро Пароді» увійшли твори, написані X. Л. Борхесом у співавторстві з його другом А. Б. Касаресом у 1941—1942 роках. Розслідуванням злочинів займається Ісидро Пароді — в’язень однієї з буенос-айреських тюрем. Водночас це не просто детективи. Почати б із того, що О. Бустос Домек — «автор» цих унікальних і неперевершених текстів — сам по собі теж є творінням Борхеса (і Касареса). Інтелектуал виявить у цих справді зовсім коротких оповідках цілу історію світової літератури й ознаки деконструкції жанру, а читач, який бажає насолодитися кримінальним сюжетом, — вповні ним насолодиться.

Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес

Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

Вступне слово

Good! It shall be! Revealment of myself!

But listen, for we must co-operate;

I don’t drink tea: permit me the cigar!

Robert Browning [1]

Поступливість homme de lettres[2] — риса справді фатальна! Літературний Буенос-Айрес, сподіваюся, ще не забув, і дозволю собі припустити, що й не забуде мою дану від усього серця обіцянку більше ніколи в житті не писати передмов і відмовлятися від украй привабливих пропозицій та прохань, навіть якщо ці прохання озвучують друзі та вельмишановна публіка. Та мушу визнати, що я не встояв перед Шибайголовою[3] [4] — нашим новим Сократом. Диявол, а не людина! Він тільки регоче у відповідь на всі мої аргументи, причому регоче так, що неможливо втриматися; він наполягає, що книга і наша з ним давня дружба гідні того, щоби я все ж таки написав передмову. Тож усі мої протести — котові під хвіст! De guerre lasse[5] я покірно відчалюю до свого вірного «Ремінгтона» — спільника та німого свідка моїх безнастанних блукань синьою просторінню…

Навіть бурі, від яких аж двигтять нині наші банки, біржі, іподроми тощо, — навіть вони не змусять мене заплатити данину, що її я сплачую неодмінно і завжди вчасно: оброк любові та вірності детективним романам. Це історії, від яких стигне кров; я ковтаю їх і коли сиджу на дивані пульманівського вагону, і коли приймаю грязьові ванни коло гарячих джерел, хоч і без віри, що вони мені допоможуть. Я ризикую, звичайно, стверджуючи, що не став рабом моди, та не раз уночі, залишаючись на самоті в моїй спальні, я полишаю мудрованого Шерлока Голмса і поринаю у нев’янучі описи неймовірних пригод хитромудрого блукальця Улліса, Лаертового сина Зевсового сімені… Але той, хто обробляє важкі ґрунти середземноморського епосу, з радістю відпочине у будь-якому саду. Тож натхненний месьє Лекоком, я перебираю стоси старих документів; потрапляю в уявні готелі та напружено прислухаюся, намагаючись почути обережні кроки джентльмена-злодія[6], а на оповитих густими туманами дартмурських болотах на мене накидається велетенський собака, що флуоресціює моторошним світінням. Я міг би до безконечності перераховувати все це, однак добре виховання наказує мені зупинитися. Моєму читачеві вже відомо про мої повноваження: адже я також бував у Беотії[7]…

Перш ніж узятися за глибокий аналіз цього recueil[8], дуже прошу великодушного читача порадіти разом зі мною, бо нарешті в нашому багатоманітному та розлогому белетристичному музеї воскових фігур, у детективній частині колекції, належне йому почесне місце зайняв також і аргентинський герой, та ще й у рідних йому аргентинських обставинах. Це справді неймовірне задоволення: двічі затягнутися ароматною сигарою, відчути смак неперевершеного коньяку «Primer Imperio», почитуючи при цьому книжку з детективними історіями — книжку, що не улягає жорстоким законам англосаксонського видавничого ринку (бо вони взагалі нам не притаманні); книжку, яка, поза сумнівом, є найкращою з того, що я міг би порекомендувати істинним лондонським любителям із безсмертного «Crime Club». Крім того, я хочу підкреслити — вже як істинний портеньйо[9]: мені подобається, що наш автор, хоч він приїхав із провінції, не звабився принадами місцевого колориту і вибрав для своїх офортів реальне тло: власне, Буенос-Айрес. Мені залишається тільки поаплодувати гарному смаку та відвазі нашого Шибайголови, який вирішив не використовувати образу моторошного і темного мафіозі «Ранзона»[10]…

На цій столичній палітрі бракує ще двох важливих відтінків; сподіваюся, вони з’являться у наступних книжках. Ідеться про нашу ніжно-шовкову, жіночно-м’яку вулицю Флорида, яка гордо пропливає перед заздрісними очима вітрин, та ще про ностальгійно-меланхолійну Ла-Боку[11] в районі доків; коли остання нічна таверна змикає свої металеві повіки, невтомний акордеон, чия музика всю ніч розтинає пітьму, шле вітання вже зблідлим сузір’ям…

Але дозвольте мені окреслити те, що здається найсуттєвішим в автора «Шести головоломок для дона Ісидро Пароді», найцікавішим і водночас найхарактернішим. Звісно, я маю на увазі стислість, а також мистецтво brûler les étapes[12], яким неперевершено володіє О. Бустос Домек. Адже він передусім намагається бути вірним слугою свого читача. У його творах немає ані сюжетних ліній, про які можна забути, ані заплутаного перебігу подій. Він економить нам безліч часу й усуває всі перепони. Це нове відгалуження традиції Едгара По, патетичного принца М. Ф. Шила[13], баронеси Д’Орці[14]. Під час своїх розслідувань він зосереджує увагу на ключових моментах: спочатку — загадка, у фіналі — розгадка. Герої, які аж помирають від цікавості, якщо тільки їм не дихає в спину поліція, строкатою процесією проходять через камеру номер 273, що вже, по суті, зробилася легендою. Під час свого першого візиту ці персонажі артистично розповідають Пароді кожен свою таємничу історію — власне, ту, до якої вони ненароком виявилися причетними. Під час другого візиту вони вислуховують розгадку — цілком неочікувану, неймовірну, і вона шокує. Автор (не так через власне мистецьке осяяння, як, радше, навмисне) вельми спрощує картину, що існує в реальності; як наслідок, ціла слава дістається незрівнянному Ісидро Пароді. І тут читач, навіть не дуже проникливий, не здатний стримати усмішки, бо навіть він, очевидно, здогадується, що автор свідомо пропускає нецікаві й нудні деталі розслідування і ніби ненароком, хоч абсолютно послідовно, замовчує геніальні здогадки одного відомого вам кабальєро; зізнаюся, моя скромність не дозволяє мені описувати цього джентльмена більш детально…

Що ж, давайте придивимося до цієї книжки уважніше. До неї увійшли шість розповідей. Не буду приховувати, що маю penchant[15] до «Жертви Тадео Лімардо»; це п’єска, написана у слов’янському дусі, де в одне ціле поєдналися сюжет, від якого кров холоне у жилах, та аналіз різноманітних гострих психологічних проблем, зовсім як у Достоєвського; крім того, автор скористався виграшною можливістю показати світ sui generis[16], де нема