Хорхе Луїс Борхес - Повідомлення Броуді

Хорхе Луїс Борхес (1899–1986) — культовий автор інтелектуалів, професор honoris causa провідних університетів світу й провідник Вавилонською бібліотекою й чи не всіма бібліотеками світу. Великий аргентинський письменник створив незвичайне послання — «Повідомлення Броуді». За псевдодокументальністю й алюзіями цього метатексту ховаються загадки історії, глибокі знання про людство, його богів й кумирів, видимі й невидимі світи. Камертоном збірки історій є Біблія, її сюжети й етика, інтерпретована простими словами. А◦проте: «Істинно кажу вам, Бог лише збирається створити цей світ».

7 • Пролог

11 • Зайда

17 • Негідний

25 • Історія Росендо Хуареса

33 • Зустріч

41 • Хуан Муранья

47 • Старша пані

55 • Поєдинок

63 • Ще один поєдинок

69 • Ґваякіль

79 • Євангеліє від Марка

87 • Повідомлення Броуді

Останні повісті Кіплінга були не менш химерними і безвідрадними, ніж твори Кафки або Джеймса, які вони безперечно перевершують; але 1885 року в Лахорі він узявся за написання серії коротких оповідань у невигадливій манері, які 1890-го збере воєдино. Немало з них — «In the House of Suddhoo», «Beyond the Pale», «The Gate of the Hundred Sorrows» — є лаконічними шедеврами; одного разу мені подумалось, що те, що задумав і здійснив геніальний хлопець, може повторити — і це не буде нескромністю — чоловік на межі старості, який знає своє ремесло. Плодом того міркування став цей том, який оцінюватимуть мої читачі.

Я◦здійснив спробу — не знаю, наскільки вдалу — редукції невигадливих оповідань. Не ризикну стверджувати, що вони прості; нема на світі жодної сторінки, жодного слова, які були б такими, позаяк в усіх них — цілий всесвіт, чиєю найочевиднішою прикметою є складність. Хочу лише пояснити, що я не є — і ніколи не був — тим, кого раніше називали байкарем або притчеписцем, а тепер ідейним письменником. Я◦не прагну бути Езопом. Мої оповідання, як і розповіді «Тисячі і однієї ночі», мають на меті розважати і зворушувати, а не переконувати. Такий намір не означає, що я замкнувся, як говорив Соломон, у вежі зі слонової кістки. Мої політичні переконання добре відомі; я записався до Консервативної партії, це — різновид скептицизму, і ніхто не називав мене комуністом, націоналістом, антисемітом, прибічником Чорної Мурахи[1] чи Росаса. Гадаю, з часом ми здобудемо право жити без держави. Я◦ніколи не приховував своїх поглядів, навіть у найважчі роки, але не дозволяв, аби вони позначалися на моїх літературних творах, хіба що тоді, коли мене до цього змусив запал Шестиденної війни. Писання — загадкова річ; наші судження є ефемерними, тож я погоджуюся радше з тезою Платона про Музу, аніж з По, який вважав — чи вдавав, що вважає, — що написання вірша є діянням розуму. Мене не перестає дивувати те, що класики сповідували романтичну тезу, а поет-романтик тримався класичної засади.

Опріч тексту, який дав назву цій книжці і є відверто похідним від останньої мандрівки Лемюеля Ґуллівера, мої оповідання — якщо вдатися до модної нині термінології — є реалістичними. Гадаю, в них дотримано усіх умовностей жанру, не менш умовного, ніж інші, від якого ми скоро знудимося або й уже знудилися. Вони, як і належить, багаті на вигадані обставини, чудові приклади яких є в англосаксонській баладі про Молдон, датованій десятим сторіччям, і в пізніших ісландських сагах. Два оповідання — не скажу які — написані в одному фантастичному ключі. Допитливий читач помітить певну внутрішню схожість. Деякі сюжети довго мене переслідують; я геть одноманітний.

Загальною фабулою історії під назвою «Євангеліє від Марка», що є найкращою у збірці, я завдячую одному зі сновидінь Уґо Родріґеса Мороні; боюсь, я зіпсував її змінами, які моя уява чи мій здоровий глузд вважали доречними. Бо зрештою література — це не що інше, як керований сон.

Я◦зрікся несподіванок барокового стилю; а також тих, які часто-густо пропонує несподіваний фінал. Загалом я волів підготовляти очікування або здивування. Багато років я думав, що мені вдасться написати добру сторінку за допомогою варіацій і нововведень; тепер, коли мені виповнилося сімдесят, гадаю, я знайшов свій голос. Вербальні модифікації не зіпсують і не покращать те, що я диктую, хіба тоді, коли вони можуть облегшити важке речення чи зменшити пафос. Кожна мова є традицією, кожне слово — спільним символом, і всі зміни, які здатен привнести новатор, нічого не варті; згадаймо чудові, але часто нечитабельні твори Малларме або Джойса. Цілком можливо, що ці резонні резони є результатом втоми. Уже похилий вік навчив мене миритися з тим, що я Борхес.

Мені однаково байдуже як до «Словника Іспанської королівської академії» — dont chaque édition fait regretter la précédente[2], за сумною оцінкою Поля Груссака, — так і до товстезних словників аргентинізмів. Усі вони, видані і по цей, і по той бік океану, схильні підкреслювати відмінності і роз’єднувати мову. У зв’язку з цим мені пригадується, як Роберто Арльту закинули незнання люнфардо і він відповів: «Я◦виріс у Вілья-Луро, серед убогих і лихих людей, і направду не мав часу вчити такі речі». Бо й справді, люнфардо є літературним жартом, вигаданим складачами сайнете і танго, а мешканці передмість його не знають — хіба що їх просвітили грамплатівки.

Я◦розмістив свої оповідання на певній віддалі — і в часі, і в просторі. Так уява може працювати вільніше. Хто у 1970 році точно пам’ятатиме, що собою являли наприкінці минулого сторіччя передмістя Палермо чи Ломас? Яким◦би неймовірним це не виглядало, та є педанти, які дошукуються дрібних хиб. Наприклад, зауважують, що Мартін Ф’єрро говорив◦би про торбу з кістками, а не мішок з кістками, і заперечують — либонь, несправедливо — білу з підпалинами масть одного знаменитого коня.

Нехай Господь тебе увільнить, читачу, від довгих прологів. Ці слова належать Кеведо, який, аби не допуститися анахронізму, який◦би з часом було виявлено, ніколи не читав передмов Шоу.

Х. Л. Б.

Буенос-Айрес, 19 квітня 1970 року