Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

ані сліду набутих нами лоску та шику і витонченого європейського егоїзму. Дуже подобається мені згадувати «Довгі пошуки Тай Аня», де автор пропонує власну версію класичного сюжету — пошуки зниклої речі. Едгар По започаткував цю тему в «Украденому листі», Лінн Брок[17] написав її паризьку версію у «Двох діамантах» — вельми тонкій книзі (щоправда, її сюжет зіпсований забальзамованим собакою), Картер Діксон, на мій погляд, не надто вдало використовує у своєму творі центральне опалення… Геть несправедливо буде не згадати оповідання «Передбачення Санджакомо» з бездоганно проведеним там розслідуванням; і я ручаюся словом кабальєро, що розгадка вразить усіх уважних читачів.

Одне з найважливіших завдань, що постає перед справжнім письменником, — це вміння створити персонажів, які не будуть подібними один на одного. Наївний ляльковод-неаполітанець, що заполонив казковими ілюзіями неділі нашого дитинства, розв’язував непрості життєві дилеми: Пульчинело був у нього горбатим, П’єро мав накрохмалений комір, Коломбіна світилася лукавою посмішкою, Арлекін був турботливо вдягнений… у костюм Арлекіна. Орасіо Бустос Домек діє за подібним принципом, звичайно, mutatis mutandis[18]. Він використовує грубі мазки; причому карикатурність, породжена його пером, майже не зачіпає фізичного образу героїв-маріонеток, хоча саме цього якраз і вимагає жанр. Нашого автора найбільше цікавить те, як розмовляють персонажі. Картини, що їх зображує наш невгамовний сатирик, якщо не брати до уваги того, що він, традиційно для нашої креольської кухні, часом помітно пересолює, — це галерея оригінальних портретів нашого часу. Ми зустрінемо в цій книзі екзальтовану сеньйору-католичку і невгамовного журналіста, який не блищить ані талантами, ані особливим розумом, зате неупереджено і заповзято розкриває кожну тему, за яку тільки береться; красеня та улюбленця долі з багатої родини (гульвісу, серед численних чеснот якого — породисті поні для поло) і поштивого пишномовного скрупульозного китайця, що вже давно став традиційним літературним героєм, в якому майже неможливо розгледіти живу людину, а тільки pasticcio[19] риторичного плану; а ще — сеньйора, захопленого водночас і мистецтвом, і жінками, і вершинами духу, і пишними учтами плоті, і вченими книгами з бібліотеки «Жокей-клубу», і красунями з того ж таки закладу…

Усе це підтверджує песимістичні соціологічні діагнози: на фресці, яку можна б назвати «Сучасна Аргентина», і то без найменших вагань, вельми бракує гаучо на коні, але замість гаучо, достоту на його місці, — строкатий портрет єврея; цей старозавітник змальований настільки натуралістично, що від нього аж верне… А що наш хвацький компадре з передмістя? Тут ми зустрічаємося з аналогічним capitis diminutio[20]: могутній метис, який у давніші часи всіх підкорив солодкою чуттєвістю своїх ризикованих танцювальних па на неймовірному танцмайданчику в Ансені, де кинджал у його польоті приборкувався нашим аперкотом[21], замінений сьогодні людиною на ім’я Туліо Савастано, який свої, мабуть, неабиякі таланти розтринькав у найгидотнішому з-поміж занять — у порожній балаканині. Відволіктися від цієї спокусливої згуби, як мені здається, нам допоможе ще один персонаж — Пардо Салівасо, потужна і яскрава літературна віньєтка-маргіналія, що вкотре доводить нам неймовірне розмаїття стилістичної вправності Орасіо Бустоса.

Але не все аж настільки квітуче. Витончений критик, що зачаївся в найглибших нетрях моєї душі, не може оминути мовчанкою яскраві, виснажливі та невиправдано щедрі, безмежно спонтанні мазки; ці густі зарості закривають від ока та кидають тінь на ясні лінії Парфенону…

Скальпель, що іноді заміняє ручку в руках нашого сатирика, виявляється не таким небезпечним, коли мова заходить про дона Ісидро Пароді. Начебто ненароком автор творить для нас портрет дорогого нашому серцю істинного креола, образ, гідний зайняти почесне місце поруч з найвидатнішими творіннями, що становлять наш спадок, — дель Кампо[22], Ернандеса[23] та інших жерців фольклорної гітари, серед яких найвище стоїть автор «Мартіна Ф’єрро».

А в хроніці кримінальних розслідувань саме донові Ісидро належить честь стати першим детективом в ув’язненні. Хоча критик, безперечно, повинен вказати на низку явних та прихованих паралелей, якщо тільки сам він наділений справді гострою інтуїцією. До прикладу, кабальєро Огюст Дюпен[24], не виходячи зі свого кабінету в домі на Фаберже в паризькому Сен-Жермені, допоміг затримати винуватця трагедії на вулиці Морг; князь Залеський, усамітнившись у моторошному замку, вибудовує плани і знаходить способи відшукати коштовний камінь і музичну скриньку, амфори і саркофаг, шлях до ідола в подобі бика, розкриваючи таким чином лондонські загадки; Макс Каррадос не спроможний вийти за межі своєї портативної в’язниці — власної сліпоти[25].

Ці, по суті, нерухливі, неповороткі детективи, зацікавлені voyageurs autour de la chambre[26], певною мірою провіщають з’яву нашого Пароді; мені очевидно, що саме такий персонаж мав народитися у цій ніші в процесі розвитку детективного жанру. Але заслуга його відкриття, його trouvaille[27] — це подвиг або тріумф аргентинців, і я не можу не підкреслити, що це сталося завдяки докторові Кастильйо[28].

Нерухомий спосіб життя Пароді — це надзвичайно місткий символ нічим не поневоленого інтелекту, і він повністю викриває безглузду суєту суєт, що охопила своєю лихоманкою цілу Північну Америку, — суєту, яку в’їдливий та проникливий розум міг би порівняти з метаннями білки з усім відомої байки…

Але думаю, що я вже трохи надужив терпіння мого читача. Що ж, неймовірні пригоди користуються нині більшою повагою, ніж розмірковування уголос. А тому настав час прощатися. Досі, мій друже, ми йшли нога в ногу; а зараз я залишаю тебе на самоті з цією книжкою.

Хервасіо Монтенегро,

член Аргентинської академії літератури

Буенос-Айрес, 20 листопада 1942 р.

О. Бустос Домек

Нижче ми публікуємо короткий біографічний нарис, написаний педагогом сеньйорою Адельмою Бадольо[29]:

«Доктор Оноріо Бустос Домек народився в містечку Пухато (провінції Санта-Фе) у 1893 році. Переїхавши разом з батьками до міста Росаріо (це щось на кшталт нашого аргентинського Чикаго[30]), він опанував там надзвичайно цікаву програму початкової школи. У 1907 році на сторінках місцевих газет уже було надруковано перші оповідання юного улюбленця муз, хоча ніхто не уявляв, наскільки він насправді юний. До цієї епохи відносять твори: «Ванітас