Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

href="ch2-31.xhtml#id108">[31]», «Успіхи поступу», «Блакитна й біла Батьківщина[32]», «До Неї», «Ноктюрни». У 1915 році він прочитав у Балеарському центрі перед вишуканою публікою свою «Оду до “Елегії на смерть батька” Хорхе Манріке», і цей виступ приніс йому голосну, але не надто тривку славу. Того ж року було опубліковано твір «Громадянин!» — текст вельми ґрунтовний, але, на превеликий жаль, зіпсований галліцизмами[33]; це можна пробачити з огляду на вкрай юний вік автора і загальний рівень нашої вітчизняної культури.

У 1919 році виходить збірка «Фата Моргана» — витончений непотріб; та все ж у її завершальних піснях вгадується потужний голос автора творів, виданих у майбутньому: «Будемо говорити точніше!» (1932) та «Між книг і паперів» (1934). Під час інтервенції Лабруна[34] його спочатку призначили інспектором освіти, а потім адвокатом у справах бідних. Саме ці роки, коли він покинув ніжні обійми батьківського дому і зустрівся із суворою дійсністю, дали йому досвід, завдяки якому його твори наповнилися високим моральним змістом. Відзначимо ще кілька наступних його книг: «Євхаристійний конгрес — орган аргентинської пропаганди», «Життя та смерть дона Чічо Гранде», «Я вже вмію читати!» (схвалено інспекцією департаменту освіти міста Росаріо), «Внесок провінції Санта-Фе у справу боротьби з Незалежністю», «Нові зірки: Асорін, Габріель Міро, Бонтемпеллі». Нова епоха у творчості цього плодючого і дуже часто непередбачуваного автора — детективні історії; в них він кидає виклик холодному інтелектуалізму, привнесеному в детективний жанр сером Конан Дойлом, Родрігесом Оттоленгі[35] та іншими. «Розповіді з пушком», як ніжно називає їх сам автор, — це аж ніяк не словесне плетиво майстра-візантійця, який зачинився у «вежі зі слонової кості», ні, це полотно; там виразно чути голос нашого сучасника, що чутливо реагує на пульс життя, яке оточує всіх нас; і він поспішає поділитися з нами багатствами своєї мудрості».

Дванадцять знаків Зодіаку

Світлій пам’яті Хосе С. Альвареса [36]

1.

Козеріг, Водолій, Риби, Овен, Бик — рахував уві сні Ахілес Молінарі[37]. На мить запнувся. Увіч побачив Ваги та Скорпіона. Зрозумів, що помилився, — і в паніці прокинувся.

Сонце падало йому на лице. На столику коло ліжка лежали альманах «Брістоль» та кілька журналів «Фіха», поруч стояв будильник, що показував двадцять на десяту. Все ще повторюючи назви знаків Зодіаку, Молінарі піднявся з ліжка. Визирнув у вікно. На розі вже стояв отой незнайомець.

Молінарі хитрувато всміхнувся. Пішов до ванної і приніс бритву, щіточку для гоління, решточок жовтого мила та посудину з окропом. Із награною безтурботністю відчинив нарозтіж вікно, зиркнув на незнайомця і почав голитися, насвистуючи танго «Краплена карта»[38].

Через десять хвилин він уже був на вулиці — у новому коричневому костюмі, за який ще треба буде зробити дві місячні виплати в «Англійське ательє Рабуффі». Коли Молінарі завертав за ріг, незнайомець, приховуючи зніяковілість, вдав, що цікавиться лотерейною таблицею. Молінарі, вже звиклий до таких примітивних штучок, попрямував у бік вулиці Умберто Першого. Моментально під’їхав автобус, Молінарі сів. Щоби полегшити роботу своєму переслідувачеві, він зайняв місце спереду. Через два-три квартали він озирнувся: незнайомець, якого легко було впізнати за чорними окулярами, читав журнал. Автобус їхав у бік центру, пасажирів ставало дедалі більше. Молінарі міг би висісти так, щоби незнайомець цього не зауважив, проте він мав кращий план. Він зійшов коло пивного бару «Палермо», рушив у напрямку північної частини міста, наблизився до виправної тюрми та увійшов у браму. Молінарі хотів би тримати себе в руках, але, перш ніж підійти до охоронця, він нервово відкинув убік нещодавно прикурену сигарету. Перекинувся кількома несуттєвими фразами з черговим. А тоді хтось із тюремної охорони провів його до камери двісті сімдесят три.

Чотирнадцять років тому такий собі м’ясник Августин Р. Боноріно[39], вбравшись у костюм коколіче[40], поїхав на парад автомобілів у Бельграно — і отримав смертельний удар пляшкою по голові. Усі знали, що пляшка належала одному хлопчині з банди Кульгавого. Та, оскільки Кульгавий відігравав далеко не останню роль у передвиборчій кампанії до конгресу, поліція вирішила, що краще буде звалити вину на Ісидро Пароді[41], тим більше що ходили чутки, нібито він чи то анархіст, чи спірит. Насправді Ісидро Пароді не був ні тим ні іншим: він був власником перукарні у південній частині міста і мав нещастя взяти до себе на квартиру клерка з вісімнадцятого комісаріату поліції, а той заборгував йому квартплату за цілий рік. Цей трагічний збіг обставин якраз і визначив долю Пароді: всі свідчення (а свідки були тільки з банди Кульгавого) одностайно вказували на нього, і суддя оголосив вирок: двадцять один рік в’язниці.

Ісидро Пароді опинився у в’язниці 1919 року, і час, проведений у камері, добряче давався йому взнаки: нині це був огрядний сорокалітній чоловік, із поголеною головою, менторським виразом обличчя та вражаюче мудрими очима. Зараз ці очі дивилися на молодого Молінарі.

— То чого вам від мене треба, шановний аміго?

Його тон був не надто люб’язним, та Молінарі знав, що візитери Пароді радше не дратували. Крім того, Молінарі не переймався реакцією Ісидро: йому було вкрай потрібно довіритися і почути пораду, а відтак він був готовий стерпіти яке завгодно ставлення до себе. Неквапно і дуже ретельно добрий Пароді запарив у голубому глечику мате і запропонував Молінарі. Той, хоч і страшенно нетерпеливився розповісти Пароді про те, що перевернуло йому ціле дотеперішнє життя, знав, що прикваплювати Ісидро Пароді не варто. Тож Молінарі, здивувавши тим самого себе, почав безтурботну розмову про кінські перегони: мовляв, це суцільний підступ, і переможця ну просто ніколи не можливо вгадати.

Дон Ісидро проігнорував сказане Молінарі — й узявся за своє улюблене: став плюгавити італійців, які вже у всі діри позалазили, рятунку від них нема, ось уже навіть пробралися в їхню тюрму.

— Купа бозна-яких чужаків, бозна-звідки сюди до нас понаїжджали…

Затятий націоналіст Молінарі охоче підтримав ці нарікання і сказав, що вже й сам ситий по горло і макаронниками, і друзами[42], але особливо — багатіями-англійцями, які скрізь тут понабудовували залізниць та понавозили холодильників. От і вчора: зайшов було до піцерії «Наші хлопці» — і першим, кого побачив, був сольді, макаронник.

— То хто вам усе