Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності

«Балаган, або Кінець самотності» — роман, який одні критики вважають самим похмурим і безнадійним твором Курта Воннегута, а інші — чи не найбільш оптимістичною з його "пізніх" робіт, сам же автор лукаво назвав його не інакше, як "комедією положень". Фантастичний, антиутопічний сюжет про повільне вмирання планети, яка так і не змогла запобігти жахливим наслідкам технократичного прогресу, перетворюється під пером великого письменника в тонку, не позбавлену іронії філософську притчу про людську самотність та людське братерство, про розуміння і толерантність, і про те, що вихід з кризової ситуації знайдеться завжди — важливо лише вміти його знайти...
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.

Курт Воннегут

Балаган, або Кінець самотності!

(журнальний варіант)

Моїм українським друзям

Добра звістка про те, що мій роман «Балаган, або Кінець самотності!» буде опублікований вашою чарівною мовою, надійшла в день народження моєї прийомної дочки Лілі Воннегут — їй виповнився один рік. Половина її предків — вихідці з України. З погляду генетичного ми живемо в крихітному світі. І з погляду духовного ми живемо в крихітному світі — в іншому разі я просто не витримав би його.

Я безмежно щасливий, що люди такі подібні одне до одного і коли я, чоловік провінційний, пишу у невимушено розмовній манері про своїх співвітчизників, мої твори можуть бути зрозумілі й у далекому Києві.

Якби я опинився там, серед вас, і знайшовся хтось такий ласкавий, щоб попросити дарчий автограф на книжці «Балаган», я написав би так: «Миру й добробуту...» — а потім поставив би ім'я тієї людини. Поясню чому. Ще в далекому дитинстві батько подарував мені книжку про американський живопис. Там була одна картина, що зображувала безмежний, налитий стиглим золотом пшеничний лан, який щойно скосили. Збіжжя стояло, пов'язане в снопи, сонце сідало за обрій. Людей на картині не було. Але з усього відчувалося, що недавно вони там були, а тепер уже розійшлися по домівках.

Картина мала назву «Мир і добробут».

Та книжка з репродукціями давно десь загубилася. Забув я й ім'я художника. Але не вивітрився з пом'яті моєї образ того безмежного пшеничного поля, яке, певна річ, може бути скрізь.

Отож миру й добробуту вам!

Курт ВОННЕГУТ

12 січня 1984 р.

Балаган, або Кінець самотності![1]

Лише гукни мене, кохання, —

і віру я твою прийму одразу.

В. Шекспір. «Ромео і Джульетта»

Пролог

Я вже ніколи, мабуть, не матиму такої охоти як нині написати свою автобіографію. Я назвав її «Балаган», бо це твір поетично-гротесковий, як ото давні кінокомедії, особливо ті, в яких грали Лорел і Гарді.

Ця книжка — про моє ставлення до життя.

Точніше, про ті випробування, що випадали на мою долю — долю людини з обмеженими тілесними та розумовими здібностями. Ті випробування тривають і нині.

Найкумедніше у фільмах за участю Лорела й Гарді — це те, що коміки з честю виходили з кожного такого випробування.

Їм завжди щастило по-чесному домовитися зі своєю долею. Тому тих акторів ніжно любили і вважали надзвичайно смішними.

Любов не часто була присутня у фільмах за їхньою участю. Хіба що ті чи ті ліричні ситуації, які трапляються у подружньому житті, а це зовсім інша річ. Та водночас шлюб виявлявся і черговим випробуванням або ж грою з кумедними варіантами розв'язань, правда, за умови, що кожен чесно дотримуватиметься правил гри.

Любов ніколи не була для них проблемою. І, можливо, саме тому, що в своєму дитинстві — в роки Великої депресії — я щиро захоплювався Лорелом і Гарді, я вважаю цілком нормальним говорити про життя, не торкаючись теми любові.

Ця тема не здається мені важливою.

Тоді, запитаєте ви, що ж для мене важливе? Скажу: бути безкомпромісним із своєю долею.

Зрештою, я маю деякий досвід у любові чи так мені здається. Але почуття, які поєднували мене з тими, кого я нібито любив, скоріше можна визначити як «взаємоповагу і порядність». Певний час,— може, навіть дуже довго,— я ставився до когось вельми прихильно і та особа, в свою чергу, відповідала мені взаємністю. Але ж до звичайної порядності та взаємоповаги любов не має аніякого відношення.

Знову ж таки: я не спроможний розмежувати любов, яку я відчуваю до людей, і любов до своїх четвероногих друзів.

У дитинстві, коли я ще не дивився кінофільмів і не слухав радіопередач за участю Лорела й Гарді, мені подобалося качатись по долівці з приязними й добрими собаками, яких тримали мої батьки.

Навіть тепер я люблю розважатися з ними. Але собаки втомлюються й ніяковіють задовго до того, як щось подібне почну відчувати я. Здається, така гра мені довіку не обридла б.

Якось, у свій двадцять перший день народження, один із трьох моїх прийомних синів, який збирався вирушити в тропічні хащі Амазонки, сказав мені:

— Знаєш, батьку, ти ніколи не стискав мене в обіймах.

Тоді я з почуттям обняв сина. Ми міцно стискали один одного. Це було дуже приємно. Майже так само, як качатися на килимах із датським догом, якого ми тримали в домі.

Отже, любов там, де ви її знаходите. І, мені здається, безглуздо вирушати кудись на її пошуки. Крім того, вона може виявитись отруйною.

Дуже хотілося б, щоб люди, які нібито люблять одне одного, під час сварки казали одне одному:

— Знаєш, краще менше любові і трохи більше поваги й порядності.

Найтриваліший мій досвід взаємоповаги — це, звичайно, стосунки із старшим братом, моїм єдиним братом Бернардом, ученим-метеорологом, який працює в Олбанському університеті, штат Нью-Йорк.

Він — удівець і сам виховує двох малих синів. У Бернарда це добре виходить. Окрім малюків, він має ще й трьох дорослих синів.

Ми народилися кожен зі своїм розумом. Бернард, мабуть, ніколи б не став письменником. У свою чергу, я б ніколи не став ученим. А оскільки ми заробляємо собі на життя своїм розумом, то обидва схильні вважати його приладом, що існує незалежно від нашої свідомості.

З братом ми обіймались разів три-чотири за все життя — найімовірніше, це траплялося в той або той день народження. Це виходило в нас трохи незграбно. У хвилини горя ми не обіймалися ніколи.

І мій розум,