Елена Ферранте - Моя неймовірна подруга

і була там, мабуть, лише для того, щоб бути поряд з нею. Ми повільно підіймалися назустріч найбільшому на той час жахові в нашому житті, ми йшли, щоб зазирнути в обличчя власним страхіттям.

На четвертому прогоні Ліла повелася несподівано. Вона зупинилася, зачекала на мене, а коли я вже була поряд — простягла мені руку. Цей жест назавжди змінив наші стосунки.

  2

То була її вина. Незадовго перед тим — може, за десять днів чи за місяць, бо тоді ми не дуже надавали значення часові — вона взяла мою ляльку й нишком кинула у підвал. Цього разу нам довелося підніматися нагору, назустріч нашому страхові, а тоді ми змушені були спускатися, ще й бігом, до чогось незвіданого. Вгорі, внизу — нам завжди здавалося, що звідусіль на нас чекає щось страшне, щось таке, що існувало ще до нашої появи, але чекало саме на нас. Коли живеш ще так мало на світі, то важко буває зрозуміти природу власних почуттів і страхів, а може, ти навіть і не намагаєшся її зрозуміти. Дорослі, чекаючи на завтра, живуть сьогоднішнім, де вже було вчора, позавчора або щонайбільше минулий тиждень, — про далі вони не хочуть навіть думати. Діти не розуміють значення слів «учора», «позавчора», ба навіть «завтра»; для них існує тільки «зараз, у цю хвилину»: ось ця дорога, ось ці двері будинку, ось ці сходи, ось мама, ось тато, ось день, а ось ніч. Я була ще зовсім мала, і на той час навіть моя лялька знала більше, аніж я. Я розмовляла з нею, а вона — зі мною. У неї було целулоїдне обличчя з такими ж целулоїдними очима та волоссям. Одягнута вона була у блакитну сукенку, яку їй пошила моя мати в один з рідких щасливих моментів гарного настрою, і вигляд у тієї ляльки був чудовий. А от лялька Ліли мені здавалася гидкою та брудною, з тулубом із пожовтілого клаптя тканини, набитого тирсою. Наші ляльки переглядалися, придивлялися одна до одної, але у будь-яку мить готові були втекти до нас на руки, якщо вдарить гроза чи розпочнеться буря, або якщо хтось більший та сильніший, з великими гострими зубами, захоче їх ухопити.

Ми обидві гралися у дворі, але окремо. Ліла сідала на землі з одного боку від підвального вікна, а я — з іншого. Те місце нам припало до вподоби передусім тому, що там, на цементному підвіконні між ґратами вікна, завішеними сіткою, можна було розкласти і речі Тіни, моєї ляльки, і ті, що належали Ну, — ляльці Ліли. Ми розкладали камінці, кришечки від пляшок з газованою водою, квітки, цвяхи, скляні скалки. Те, що Ліла говорила своїй Ну, я повторювала тихенько Тіні, дещо змінюючи слова. Якщо вона брала кришечку та одягала її на голову своїй ляльці, мов капелюшок, то і я говорила Тіні на діалекті: «Тіно, надінь корону, а то змерзнеш». Якщо Ну гралася в класики на руках у Ліли, то згодом і Тіна робила те саме. Але доти ми ще ні разу не гралися разом. Навіть те місце ми вибирали, не домовляючись між собою. Ліла йшла туди, а я ходила кругами, наче збиралася податися кудись в інше місце. А потім, мовби випадково, теж усідалася біля вікна, але з іншого боку.

Найбільше нас приваблював там струмінь холодного повітря, що линув з підвалу, даруючи прохолоду весною та влітку. А ще нам подобалися ґрати з павутинням, темрява, а також густа сітка, поруділа від іржі, із загнутими як з мого боку, так і з боку Ліли краями, через отвори можна було кидати в темряву підвалу камінці, а потім прислухатися до звуку їхнього падіння. Там було гарно і страшно. Через ті діри темрява могла зненацька вхопити ляльок, що інколи були у безпеці в нас на руках, але зазвичай навмисне лежали коло кручених ґрат, а отже — на протязі підвалу, неподалік від загрозливих звуків, що лунали з нього: шурхоту, скрипу, скреготіння.

Ну й Тіна не були щасливі. Ті страхи, які ми відчували щодня, були і їхніми теж. Ми мало довіряли світлій стороні світу навколо нас: камінню, будинкам, природі, людям вдома та на вулиці. Підсвідомо ми відчували, що у них є ще й темна сторона, поки що приховані від нас почуття, які ось-ось можуть вирватися на волю. А тому ми наділяли чорні отвори, що вели до підвалів будинків нашого району, усіма тими якостями, що так лякали нас при денному світлі. Дон Акілле, наприклад, був не лише у своєму домі на верхньому поверсі, але й там, унизу, — найстрашніший з павуків, найбільший з пацюків — химерна істота, що могла втілитися у будь-що. Ми уявляли його собі з відкритою пащею, довгими звіриними іклами, з тулубом з лискучого каміння та отруйних трав, завжди готового загребти у свою чорну торбу все, що ми кидали через ґрати. Та торба була однією з основних прикмет дона Акілле, він завжди носив її з собою, навіть вдома, і пхав туди все підряд — і живе, і мертве.

Ліла знала, як я боялася, бо моя лялька розказувала про це вголос. І саме тому, саме того дня, коли ми мовчки, лише після кількох поглядів та жестів вперше обмінялися ляльками, Ліла, тільки-но Тіна потрапила їй до рук, проштовхнула її через ґрати і впустила в темряву.

  3

Ліла з’явилася у моєму житті ще в першому класі й відразу ж приголомшила своєю злістю. Ми всі були дещо вредні в тому класі, але тільки тоді, коли нас не бачила вчителька Олів’єро. А от Ліла була вредна завжди. Якось вона розірвала на дрібні шматочки лист промокального паперу, упхала ті шматочки у дірку для чорнила, а потім почала виловлювати їх пером та пуляти ними в інших. Мені дісталося двічі у волосся й один раз на білий комірець. Учителька гаркнула на неї так, як вміла робити тільки вона, своїм різким і пронизливим голосом, що доводив нас до переляку, та наказала відразу ж іти на місце для покарання за дошкою. Ліла не послухалася; здавалося, що вона навіть не злякалася, і продовжувала кидатися брудними від чорнила паперовими кульками. Тоді вчителька Олів’єро, огрядна жінка, що здавалася нам тоді геть старою, хоча їй було лише трохи за сорок, зійшла з кафедри й рушила з погрозливим виглядом до Ліли, але перечепилася невідомо через що, втратила рівновагу і впала, вдарившись обличчям об край парти. Вона лежала на підлозі не рухаючись, як мертва.

Що сталося після того — я не пам’ятаю; пам’ятаю лише нерухоме тіло вчительки, мов кимось кинутий темний лантух, та Лілу, яка невідривно дивилася на нього з серйозним виразом обличчя.

І таких випадків я пам’ятаю багато. Ми жили у світі, де і дітлахи, і дорослі часто ранилися, з ран текла кров, потім вони гноїлися, інколи це закінчувалося смертю. Одна з дочок синьйори Ассунти, зеленярки, поранилася цвяхом, а згодом померла від правцю. Найменший син синьйори Спаньйоло помер від крупу горла. Мій двоюрідний брат, якому було вже двадцять років, якось вранці пішов на розчищення руїн, а ввечері вже був мертвий, бо його розчавило під завалом так, що кров текла з вух та рота. Мій дід, батько матері, загинув на будівництві, бо впав з висоти. У батька синьйора Пелузо не було руки, йому її відірвало токарним верстатом. Сестра Джузеппіни, дружини синьйора Пелузо, померла від туберкульозу