Елена Ферранте - Моя неймовірна подруга

Чи існує жіноча дружба? Ніжна Елена й запальна Ліла зростають на вузьких вуличках робітничого району Неаполя. На дворі 1950-ті, і світ не надто приязно ставиться до подруг-розумниць, які вирішили за будь-яку ціну розбагатіти й вирватися на справжній простір. Вони в усьому будуть найкращі — найрозумніші, найкрасивіші, найпопулярніші. І завжди одна — на крок попереду другої…

Елена Ферранте

Моя неймовірна подруга

ГОСПОДЬ:

Приходь сюди безпечно завше,

На ваш-бо рід не маю ворожди;

А з духів заперечення, лукавче,

Ти був мені найстерпніший завжди.

Людина не всякчас діяльності радіє,

Понад усе кохає супокій;

Потрібен їй супутник ворушкий,

Щоб бісом грав і збуджував до дії.

Й. В. Ґете. Фауст[1]

Вказiвник дiйових осiб

Родина Черулло (родина чоботаря):

Фернандо Черулло — чоботар.

Нунція Черулло — мати Ліли.

Раффаелла Черулло — для всіх Ліна, лише для Елени — Ліла.

Ріно Черулло — старший брат Ліли, теж чоботар.

Ріно — так зватимуть і сина Ліли.

Інші діти.

Родина Ґреко (родина вахтера):

Елена Ґреко — її називають Ленучча або Ленý. Старша дочка, після неї

Пеппе, Джанні та Еліза.

Батько — працює вахтером у мерії.

Мати — домогосподарка.

Родина Карраччі (родина дона Акілле):

Дон Акілле Карраччі — чудовисько-страхолюд із казок.

Марія Карраччі — дружина дона Акілле.

Стефано Карраччі — син дона Акілле, м’ясник у сімейній ковбасно-м’ясній лавці.

Пінучча та Альфонсо Карраччі — ще двоє дітей дона Акілле.

Родина Пелузо (родина столяра):

Альфредо Пелузо — столяр.

Джузеппіна Пелузо — дружина Альфредо.

Пасквале Пелузо — старший син Альфредо та Джузеппіни, муляр.

Кармела Пелузо, її називають ще Кармен — сестра Пасквале, продавчиня у крамниці.

Інші діти.

Родина Каппуччо (родина божевільної вдови):

Меліна — родичка матері Ліли, божевільна вдова.

Чоловік Меліни, що розвантажував ящики з овочами та фруктами на ринку.

Ада Каппуччо — дочка Меліни.

Антоніо Каппуччо — її брат, механік.

Інші діти.

Родина Сарраторе (родина залізничника-поета):

Донато Сарраторе — контролер-залізничник.

Лідія Сарраторе — дружина Донато.

Ніно Сарраторе — старший із п’яти дітей Донато та Лідії.

Маріза Сарраторе — дочка Донато та Лідії.

Піно, Клелія та Чиро Сарраторе — менші діти Донато та Лідії.

Родина Сканно (родина зеленяра/продавця фруктів та овочів):

Нікола Сканно — зеленяр.

Ассунта Сканно — дружина Ніколи.

Енцо Сканно — син Ніколи та Ассунти, теж зеленяр.

Інші діти.

Родина Солари (родина власника бару-кондитерської з однойменною назвою):

Сільвіо Солара — власник бару-кондитерської.

Мануела Солара — дружина Сільвіо.

Марчелло та Мікеле Солари — сини Сільвіо та Мануели.

Родина Спаньйоло (родина кондитера):

Синьйор Спаньйоло — кондитер бару-кондитерської «Солара».

Роза Спаньйоло — дружина кондитера.

Джильйола Спаньйоло — дочка кондитера.

Інші діти.

Джино — син аптекаря.

Вчителі:

Ферраро — вчитель і бібліотекар.

Олів’єро — вчителька.

Джераче — викладач у гімназії.

Ґальяні — викладачка у ліцеї.

Нелла Інкардо — двоюрідна сестра вчительки Олів’єро з Іскії.

Пролог. Замести сліди

1

Уранці мені зателефонував Ріно. Я думала, що знову почне просити грошей, і вже намірилася відмовити йому. Але причина дзвінка була зовсім інша: його матір ніде не могли знайти.

— І давно її немає?

— Та вже зо два тижні.

— І ти кажеш мені про це тільки зараз?!

Мій тон, мабуть, здався йому ворожим, хоча я не почувалася ані сердитою, ані обуреною, у голосі був хіба що легкий відтінок сарказму. Він хотів було дати мені належну відсіч, але зміг лише пробурчати щось нерозбірливо, плутаючись у словах та перемішуючи діалектні вислови із загальновживаними італійськими. Ріно думав, що мати просто десь бродила по Неаполю, як завжди.

— Що, і вночі теж?

— Ну, ти ж її знаєш.

— Знаю, але два тижні — тобі не здається, що це забагато?

— Та ні, ти її вже давно не бачила, стало ще гірше. Вона ніколи не спить, то приходить, то йде кудись, робить, що їй заманеться.

Хай запізно, та нарешті Ріно захвилювався. Він розпитав усіх, обійшов лікарні, навіть звернувся до поліції. Безрезультатно, його матері ніде не було. Який хороший син: сорокалітній здоровило, зроду ніде не працював, займався лише нелегальною торгівлею та віяв гроші на вітер. Я уявила собі, наскільки ретельно він проводив пошуки. Як-небудь. Зовсім без розуму в голові, а в серці — лише власне «я».

— Вона точно не в тебе? — раптом запитав Ріно.

Його мати? У Турині? Він добре знав, що й до чого, тож питав, аби лише щось запитати. Ріно був той ще мандрівник, приїздив до мене разів десять без запрошення. Його мати, яку б я радо привітала у себе, ні разу за все своє життя не виїздила з Неаполя. Я відповіла:

— Звісно, що не в мене.

— Точно?

— Ріно, годі вже, я ж кажу тобі, що в мене її немає!

— Ну, то куди вона поділася?

Він почав плакати, а я зачекала, поки завершиться ця вистава показного розпачу, що почалася з награних схлипувань, які згодом перейшли у справжні. Коли спектакль закінчився, я промовила:

— Будь ласка, хоч раз зроби так, як їй того б хотілося: не шукай її.

— Ти що, здуріла?

— Кажу те, що думаю. Не треба. Вчися жити сам і мене теж не шукай.

Я натиснула на «відбій».

  2

Матір Ріно звуть Раффаелла Черулло, але всі завжди кликали її Ліна. Я — ні, ніколи не називала її ні першим, ні другим ім’ям. Уже понад шістдесят років, як для мене вона — Ліла. Якби я отак зненацька почала б звати її Ліною або Раффаеллою, то вона б, мабуть, вирішила, що нашій дружбі прийшов кінець.

Ось уже років зо тридцять, як вона повторює мені, що їй хочеться безслідно зникнути, і лише я знаю, що це означає. Вона не мала на увазі кудись втекти, змінити ім’я та прізвище, розпочати нове життя десь в іншому місці. І вона зовсім не думала про самогубство, бо сама лише думка, що Ріно доведеться подбати про її тіло і торкатися його, наповнювала її відразою. Вона мала на увазі інше: хотіла щезнути, розвіятися в повітрі, від неї не повинно було лишитися навіть сліду. І оскільки я знаю її дуже добре (принаймні думаю, що знаю дуже добре), я впевнена, що їй вдалося зробити так, щоб від неї не залишилося навіть волосинки.

  3

Минуло кілька днів. Я перевіряла електронну пошту та пош­тову скриньку, але без особливої надії. Я часто писала їй, але вона мені майже ніколи не відповідала — так було завжди. Вона віддавала перевагу телефонним дзвінкам або довгим нічним розмовам, коли я навідувалась до Неаполя.

Я відкрила шухляди, в яких зберігала різні дрібниці. Небагато. Більшу частину я повикидала, особливо ті речі, що нагадували мені про неї, і вона про це знає. Виявилося, що в мене немає нічого від неї на згадку: жодної світлини, листівки чи подарунка. Я навіть сама здивувалася цьому відкриттю. Як могло так статися, що за всі ці роки вона не залишила мені після себе нічого, або, що ще гірше, мені не спало навіть на думку зберегти бодай щось, що нагадувало б мені про неї? Отже, могло.

Цього разу вже я зателефонувала Ріно,