Елена Ферранте - Моя неймовірна подруга

Він стверджував, що той нишком забрав усі столярські знаряддя та інструменти з майстерні, наче його тіло було з магніту та притягло їх до себе; а без знарядь та інструментів майстерня ні на що не годилася. Потім казав, що дон Акілле забрав і саму майстерню та перетворив її на м’ясну лавку. Малою я часто уявляла собі, як кліщі, пилка, обценьки, молоток, лещата та тисячі й тисячі цвяхів, мов металічний бджолиний рій, летять до дона Акілле, а потім затягуються у чорну матерію, з якої зроблене його тіло. А ще мені роками здавалося, що з того тіла, такого незграбного та наповненого всякою всячиною, ось-ось вискочать ковбаси, головки сиру, сардельки, смалець та шинка, а потім знову роєм знімуться догори.

Щось сталося у страшні роки в минулому. Дон Акілле, напевне, виявив свою лиху природу ще раніше, ніж ми народилися. Раніше. Ліла часто промовляла це слово у школі та поза школою. Та, здавалося, її мало турбувало те, що сталося до нас. Бентежило, а часто й дратувало, її інше: про це «раніше» дорослі зазвичай мовчали або розмовляли дуже неохоче, наче його зовсім не було. Коли ми з Лілою стали подругами, вона так часто говорила про це незрозуміле «раніше за нас», що передала своє роздратування і мені. Той проміжок часу, коли нас ще не було, напевне, тривав дуже довго; дон Акілле встиг показати всім, яким він був насправді: люте страховисько, чи то тварюка, чи то скеля, що висмоктувала кров у всіх навколо, а сама лишалася неушкодженою, може, навіть взагалі невразливою.

Ми з Лілою були, здається, вже в другому класі, але ще не спілкувалися, коли рознеслася чутка, що якраз навпроти церкви Святого Сімейства, коли всі виходили із церкви після служби, синьйор Пелузо почав кричати на дона Акілле, обливаючи його лайкою. А той відійшов від своєї сім’ї — старшого сина Стефано, Пінуччи, Альфонсо (нашого однолітка) та дружини, — і на якусь мить перетворився на жахливе чудовисько, кинувся до Пелузо, вхопив його за петельки, підняв і гепнув об стовбур дерева, під яким той бідолаха лишився лежати непритомний, увесь у крові, що витікала з ран на голові та всьому тілі, і не міг навіть покликати на допомогу.

  5

Наше дитинство не викликає в мене ностальгії: надто багато було в ньому насильства. Насильство було скрізь — удома й на вулиці, але, здається, тоді мені ніколи не спадало на думку, що наше життя було якимось особливо поганим. Життя було саме таким і крапка; ми росли з думкою про те, що треба його ускладнити іншим, перш ніж вони ускладнять його нам. Звичайно, мені подобалися всі ті ввічливі манери, яких нас навчали вчителька та священик, але в душі я розуміла, що вони зовсім не пасували до нашого району, навіть для дівчинки. Жінки билися між собою ще лютіше, ніж чоловіки, вчеплювалися одна одній у волосся, завдавали болю. Завдавати болю — то було якоюсь хворобою. Коли я була ще маленька, то уявляла собі таких манюніх тваринок, майже невидимих, які щоночі приходили до нашого району — виповзали з озера, зі старих вагонів за залізничним насипом, зі сморідної трави, що називають смердючкою, з жаб, ящірок, мух, каміння, пилу, — і потім залазили у воду та їжу, від чого наші мами та бабусі ставали злими, мов голодні собаки. Вони заражалися більше, ніж чоловіки, тому що чоловіки хоч і гнівалися постійно, та все ж згодом заспокоювалися, тоді як жінки, що зовні здавалися мовчазними і мирними, коли розлючувалися, у своїй люті йшли до кінця, і ніщо не могло їх спинити.

Ліла була дуже вражена тим, що сталося з Меліною Каппуччо, яка приходилася далекою родичкою її матері. І я теж. Меліна жила в тому ж будинку, що і мої батьки: ми на другому поверсі, а вона — на третьому. Років їй було за тридцять, вона мала шістьох дітей, але здавалася геть старою. Її чоловік був того ж віку, що й вона, працював на базарі, розвантажуючи ящики з овочами та фруктами. Я пам’ятаю його низеньким й опецькуватим чоловічком, але з приємним та повним гідності обличчям. Одної ночі він вийшов із дому і більше не повернувся: чи то його вбили, чи то він сам помер від утоми. На його похорони прийшли майже всі жителі району, включаючи моїх батьків і батьків Ліли. Минуло небагато часу, і в Меліну немов щось вселилося. Зовні вона була такою ж, як і раніше: худорлявою жінкою з великим носом, сивим прямим волоссям, що звисало пасмами, різким голосом, яким вона щовечора кликала додому дітей, одного за одним, розтягуючи їхні імена чи то від злості, чи то від відчаю: «А-а-ада-а-а, Мі-і-і-ке-е-е!» Спочатку їй дуже допомагав Донато Сарраторе — сусід, що жив якраз над нею, на останньому, четвертому поверсі. Донато був ревним прихожанином церкви Святого Сімейства і, як усякий набожний християнин, робив усе можливе, щоб зібрати для Меліни та її дітей трохи грошей, одягу та взуття, а для старшого сина Антоніо знайшов роботу в автомайстерні, що належала Ґоррезіо, його знайомому. Меліна була йому так вдячна, що ця подяка в душі бідолашної жінки переросла у кохання, у пристрасть. Невідомо, чи сам Сарраторе це розумів. Він був привітним, але й дуже серйозним чоловіком, про яких кажуть «дім, церква, робота», працював у штаті Державної залізничної компанії, з постійною зарплатою, на яку могли достойно прожити його дружина Лідія та п’ятеро дітей, найстаршого з яких звали Ніно. Коли він не був на роботі, подорожуючи на поїзді за маршрутом Неаполь—Паола і назад, то увесь час щось лагодив та ремонтував вдома, ходив у крамницю по покупки, возив на прогулянку у візочку найменшого з дітей. Для нашого району це було незвично. Нікому не спадало на думку, що Донато робив це, щоб допомогти дружині. Ні! Усі чоловіки з навколишніх будинків, а перш за все мій батько, вважали, що йому подобалося вдавати з себе жінку, до того ж він писав вірші й залюбки читав їх усім підряд. Не спадало це на думку навіть Меліні. Вдова вбила собі у голову, що він через доброту свою потрапив під каблук дружини, а тому вирішила люто боротися з Лідією Сарраторе, щоб звільнити його від такого ярма та надати йому можливість жити з нею, Меліною. Війна, що розпочалася між двома жінками, спочатку здавалася мені смішною, про неї плескали язиками і вдома, і на вулиці. Якщо Лідія розвішувала випрані простирадла сушитися, Меліна залазила ногами на підвіконня й вимазувала їх горілою, покритою сажею очеретиною. Якщо Лідія проходила під вікнами, Меліна або плювала їй на голову, або виливала на неї відро з помиями. Якщо Лідія, яка жила зверху, вдень ходила по дому, гучно стукаючи підборами, а її діти здіймали гамір, то Меліна у відповідь усю ніч гамселила шваброю по стелі. Сарраторе робив усе можливе, щоб примирити жінок, але він був надто м’яким по натурі, надто ввічливим. Так, образа за образою, жінки почали обзивати одна одну огидними грубими словами, коли випадково зустрічалися на вулиці чи на сходах. Саме тоді вони почали лякати мене. Одна з багатьох страшних сцен з мого дитинства починається з криків Меліни та Лідії, з лайок та образ, що