Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Оголошення про внутрішній корпоратив прийшло несподівано. Владислав ніколи не був шанувальником свят, тож команда здивувалася: офіційний фуршет у честь нової угоди з партнерами — у п’ятницю, 19:00.

“Дрескод: офіційна елегантність з індивідуальністю” — мовило запрошення.

Анастасія довго думала, що вдягнути. Але потім поглянула на плаття, яке лежало в шафі ще з випускного. Червоне. Глибокий виріз на спині, тонкі бретелі, делікатний шлейф.

— Сильна? Смілива? — сказала собі в дзеркало. — Сьогодні такою і буду.

19:18.

Вона з’явилася в холі, мов кадр з фільму. Її образ — червоне плаття, розпущене хвилясте волосся, легкий макіяж — вибивався з-поміж ділових образів колег.

Усі обернулися.

Але найбільше — він.

Владислав Коваль, що стояв біля вікна з келихом шампанського, зупинився. Вперше — без руху. Вперше — без слова.

Їхні очі зустрілись.

— Ви… змінилися, — мовив він, наближаючись.
— Я? Просто вдягнула червоне, — усміхнулася Анастасія, хоча серце калатало.

Пауза.

— А ви, директоре, не танцюєте? — кинула вона, зухвало.

Він підняв брову.

— Ви впевнені, що це хороша ідея?
— А ви впевнені, що все в житті має бути тільки хорошою ідеєю?

І тоді сталося щось неймовірне — Владислав Коваль простягнув їй руку.

Танець був повільний. Музика — м’яка. Вона відчувала його подих, він — її нервове серцебиття. Їхні погляди знову зустрілись. Але цього разу... вже без масок.

— Знаєш, — сказав він тихо, не як директор, — я ще ніколи не бачив тебе такою.
— А я ще ніколи не бачила тебе… людиною.

Він усміхнувся. Вперше щиро.

І на секунду… здавалось, що світ навколо зупинився.

Танець закінчився, але її пальці ще відчували тепло його руки. Він повільно відпустив її, але погляд — ні.
Він дивився на неї так, наче бачив уперше.

— Тобі справді личить червоне, — повторив він тихіше, — і… ти зовсім не така, якою хотів тебе бачити.

— А якою хотіли, Владиславе? — підняла брову. — Тихою? Слухняною? Прозорою?

— Непомітною, — сказав чесно. — А ти… стала центром залу.

Її усмішка стала ширшою.

— Звучить як комплімент. А може — загроза?

— Можливо, і те, і те, — він торкнувся пальцями коміра свого піджака. Нервував. Це було… незвично.
Йому явно не подобалось, що вона пробуджує в ньому те, що давно заховане: відчуття, бажання, слабкість.

— Ходімо, я тебе проведу, — раптом сказав він, уже звичним холодним тоном. Але очі… очі були теплі.

— У вас є машина? — кинула вона жартівливо.

— У мене є водій, — відповів він. — Але сьогодні я за кермом.

Пізній вечір. Автомобіль.

У салоні автівки грала тиха інструментальна музика. Анастасія сиділа на пасажирському сидінні, мовчки спостерігаючи, як тінь фар лягає на його обличчя. Він виглядав інакше: спокійнішим, втомленим, трохи... живим.

— Ви часто катаєтесь містом із практикантками? — пожартувала вона, розриваючи тишу.

— Ти перша, — відповів він. — І, гадаю, остання.

— Чому?

Він на мить задумався. Потім відповів:

— Бо з тобою все виходить не за правилами.

Авто зупинилося біля її будинку. Вона вже відкрила двері, коли він раптом знову заговорив.

— Настя…
— Так?

Він подивився прямо в її очі. Серйозно. Глибоко.

— Не змінюйся. Ніколи. Це небезпечно — бути такою, як ти. Але це… справжнє.

Вона вийшла. Серце билося так сильно, ніби вона бігла марафон.

І коли двері зачинились, вона почула, як його машина ще довго не рушала з місця.