el Leper Lepiller - Скопа, el Leper Lepiller

Настав ранок. Я іще був на лікарняному і Скопа ніяк не виходив мені з голови.

Я встав готувати сніданок. Раніше ніж зазвичай. Я прокидався в шостій але зараз на годиннику була 5:07. І тут я почув як у дверному замку провертається ключ. Кого це сюди занесло? Я взяв кухонного ножа і став біля проходу чекав хто вийде. Я був хоч і старим але кремезним. Тому якщо це злодій я зможу дати відпір.

Двері тихенько відкрились  і я почув як хтось неохайно заходить до хати.  І ось я побачив свого синочка. Який явно був чимось попаяний.

- Що це таке? - шепотом із злостю я прошепотів крізь зуби, досі стоячи з ножем.

- Старий, та розумієш, ми гуляли а потім у Діми було свято, ну ми випили, і що всі так роблять. - він пробурмотів це, як жаль не можна бити дітей. Ледве стояв на своїх двох на волоссі у нього була якась трава чи то сіно.

- Кажи правду! Скільки можна! Чому ти поводишся як не контрольований імбіцил! Ми з матір'ю робимо все для тебе, як ти цього не розумієш!

- Ти з матір'ю? Скоріше мати з своїм коханцем і то більше роблять! - він уже починав підвищувати тон і можливо збудив уже когось.

- Про що це ти верзеш, породдя пекла. - я не розумів про що він.

Він почав сміятися.
- Невже ти ніколи не помічав, що її привозить дядько Андрій, що вони з ним постійно разом, я весь час чую, як вона жаліється на тебе, уже навіть мої друзі кажуть, що бачили їх разом у цьому новому ресторані, що відкрили. А ти її навіть не запросив її. Хоча знаючи тебе я розумію чого вона так поводиться.
Я уже нічого не зміг відповісти, здається остання свічка яка була у мені згасла. Я темрява, яка вічно пожирала мене із середини окутала моє серце і більше мені нічого не залишалось.
Я пішов до спальні, дружина ще солодко спала, я здогадувався, що у неї є хтось. Чи варто мені розповідати наскільки розбито я себе почував. Я все своє життя присвятив їй, це була моя перша любов. А я вірив, справді наївно вірив, що вона справді мене кохає. Врешті я не помилявся – всі люди подібні між собою і між нами існує тільки дух суперництва і взаємовигоди, більше нічого між нами не має. Ми грязні істоти, які одержимі власною безглуздою ідеєю ідеального життя, забувши хто ми є насправді. А найприкріше усвідомлювати, що я також є один із  них і мені ніколи не зректися цього клейма.
Я скоренько одягнувся, взяв ключі і сів у машину.
Прогріваючи авто я знав, що більше ні коли не повернусь сюди, не тому, що я не хочу, а тому, що я відчував свою смерть. Я відчував дивну напругу , яка витала у повітрі. І наче дуже знайомий голос нашіптував мені на вухо що скоро ми зустрінемось, а хто я такий щоб не слухати друга?
4.
Дорога пролетіла не помітно. Я відчував себе наче на шістнадцять. Від хвороби не залишилось і сліду. Тільки голоси в голові ставали все голосніші. І звичайно це був мій старий добрий друг.
Сніг далі падав, наче вітав мене. Я поглянув на себе у бокове дзеркало. Таким щасливим я себе ніколи не бачив. Здавалось, я мав би сумувати адже я втратив усе, що заробив на життя. Але голос всередині переконував мене, що я все  роблю правильно, тому я розганявся все швидше і швидше, і тут краєм ока я побачив Скопу, такого ж самого, як у юності, який дуже химерно усміхався. Я продовжував їхати і помічати що щось не так. Але я все ж приїхав до свого рідного села і не жаліючи своє авто, помчав до лісу.
Серед засніжених ялиць, я побачив руїни Скопиного замку , саме туди я і направлявся. Далі я бачив усе як в тумані. Я пам’ятаю що пішов туди, Нічого зовсім не змінилось це далі була холодна темна кімната, дерев’яні двері. І я знову стояв на порозі того ж самого тунелю. Але тепер я не відчував страху,  відчував тільки блаженство, зрікся і занапастив своє людське життя, Якщо хтось і знав таємниці буття – то це Скопа. І я знав що знайду його саме тут.
Ліхтарик у мене був краще ніж минулого разу але все ж місце було досить не приємне. Мені здавалось що за мною хтось стежить, я чув дивні голоси за спиною. Це був дзвінкий дитячий сміх, та якісь звуки які не скидались на нашу мову. Це була наче суміш звуків. Я відчував дивний запах мертвечини. Раніше його тут не було можливо тут  були якісь мертві звірі. Я інтуїтивно розумів що я наближаюсь все ближче до перехрестя. І цього разу я тікати не збирався.
Ось воно. Різко все навколо затихло і я залишився один на один із темрявою, тільки маленький промінчик світла був мені опорою . Я пішов у тунель у якому ми чули звуки, раптом я штовхнув щось ногою. Це був старий ліхтарик, схожий на той який був у Скопи. Він заржавів, вкрився корозією. Я уважно розглянув його, а потім підняв голову прямо.
Тьмяне світло від мого ліхтарика розливалось по тунелю. У ту ж мить я почув те ж саме  скавчання. І вирішив піти вперед. Виття ставало все гучніше, воно стало прорізувати мені вуха. У олові я чув дивну симонію із голосів, які раніше мені доводилось чути. І ось я побачив що хотів.
Дивна істота Яка мала по дві лев’ячі голови, п’ять рогів і орлячі дзьоби, вона жадібно дивилась на мене своїми багряними очима із продовговуватими зрачками. Їх грива була вкрита кров’ю, поки одна голова детально аналізувала мене наче б то розділяла на атоми, друга голова тримало у зубах якусь ганчірку блакитного кольору а за ними була купа кісток, різних розмірів і форм, і я зрозумів що істота тримала у зубах блакитну сорочку Скопи, за яку його так ненавиділи. Це останнє що я побачив перед ти як Істоти з двома головами накинулась на мене, а останнє що я почув, це був голос Скопи у моїй голові який глузливо запитував мене:
- А я думав ти сміливіший.

Кінець

Кінець