el Leper Lepiller - Хлопчик в оксамиті, el Leper Lepiller

Літо розпочалось не найкраще, проте жителям цього села найбільше запам’ятається.
Червень розпочався з грозів та злив, які не віщували нічого хорошого. Паводки то підіймались, то вщухали. Річка, яка раніше була дитині по щиколотку – стала безжальним монстром, який вважав, що його ворог це береги. За собою цей монстр залишив слід. Слід, в якому, залишив кожен. Сміття було всюди навіть на городах. Все припливло із сусіднього села. Навіть ті хто був екологом розуміли, що проблема із навколишнім середовищем не вирішиться просто так.
Якби все було все так просто.
Зранку світило сонце, а з полудня погода втрачала контроль і поводилась так як ніколи раніше Несамовита злива била об скло вікон ледь не кожної ночі. У горах негода забирала життя, руйнувала дороги. Та все погане колись закінчується. На кінець місяця ми вийшли подивитись як в останнє піднялась річка.

Коли стихала повінь ми виходили дивитись на наш потічок. Тихий і спокійний потічок ставав безжальним. Спершу ми виходили дивитись на наш потічок у низинах. Низини – це так звана частина села. Більшість молодих жителів навіть не знала про цю назву. Адже це прекрасне місце. Якщо трохи відійти в ліс можна дійти до багатьох сіл.
Ми йшли попри річку обережно ступаючи у намул, який з легкістю міг забрати наше взуття. Навколо лежали гілки дерев, які річка несла за собою. Пляшки, які ми хотіли зібрати і здати, проте цю ідею ніхто не сприймав в серйозно. А жаль. Я була готова йти. Мене часто не сприймають всерйоз, мої ідеї здаються їм божевільними.
Умовно я ділила річку на декілька частин. До кожної частини був спуск, який мав певну назву. Першу частину я називала «Сусідньою». Річка протікала попри дім сусідів. А декілька років тому вони й зовсім присвоїли собі участок. Звісно, це не легально. Просто понасаджували собі дерев. І цим нятакнули «Це наше». А взагалі, вони не погані - інтелектуальні, культурні, синя кров коротко кажучи. Друга назва мала своєрідну назву, яку б не зрозуміли недосвідчені люди. Наше мовлення змішалось із русизмами й сільським діалектом. Деякі наші слова не розуміли навіть філологи. Третя – моя улюблена й має назву «Крайня зупинка нашої річки». Кожна зупинка знаходилась не далеко від іншої. Ми з сестрою підійшли до першого спуску. Річка вийшла з берегів і затопила наші городи. Понесла за собою сусідський сад.

Небо далі було похмурим. Не було чути птахів, лиш річка шуміла. У нас часто літають. Ластівок у нас найбільше. Мені подобаються ластівки в польоті. Гострі крила і довгий хвіст мені нагадують людину яка ширяє у небесах. У нас також літають хижі птахи. Їх не люблять наші сусіди і моя сім’я. Раціон хижих птахів складається здебільшого дрібних гризуна і менших птахів. Іноді вони прилітають до нас щоб вкрасти курчат. І у них це виходить.
Ми з сестрою перевірили кожну калюжу на глибину. Вони стали більшими. З цим хаосом я й забула, що мої черевики протікають, тому всю прогулянку мої ноги були у воді.

Крайня зупинка нашої річки найбільше розлилась на сусіднє поле. Вимила майже всю картоплю. Уся трава лежала на землі, тільки деякі борщовики не змила вода. Багато років тому і доріг заполонили борщовики. Старші люди казали що раніше так не було. Вірю їм.
Ми вирішили піти додому, було вже пізно, моросів дощ.
Минуло три дні. За ці три дні вийшло сонце, воно горіло як ніколи. На третій день сонце зайшло за сірі хмари, які пройшли до кінця дня. Мені хотілось вийти погуляти, і ледь вдалось вмовити сестру піти зі мною.
 Річка спала, усе стало як завжди. Проте, паводок зробив наш потічок глибшим. У деяких місцях вир сягав півтори метра. Для нашої річки це досить таки глибоко. Коли ми прийшли до Крайньої зупинки, над нами. Він пролетів далі у хащу лісу. Дивно ці круки завжди літали парами. Сестра перетинала доргу, яка вела в ліс, на трасу до сусіднього села. Потічок який був мені до колін став десь як половина мене. Ще було дивне те, що вода була абсолютно чиста, без пилу чи сміття. Ми підійшли все ближче.
Я побачила у воді дивний камінь. Він був великим, овальної форми та у ньому  було незвичайним те, що він був оксамитового кольору.
Підійшовши ближче, я зрозуміла - це точно не камінь. Ставши у воду, побачила, що у об’єкта гострі грані. У ту ж мить я осягнула усю абсурдність ситуації. Це була труна. Оксамитова труна, яка лежала посеред річки.
Сестра подивилась на неї, вона була шокована не менше за мене. «Це труна» - сказала вона, а я просто дивилась на неї і кивала головою. Вона підійшла до гробу. Воді набралась у її черевики, вона торкнулась кришки, я крикнула мовляв, що так не можна, це місце злочину, сказала би я якби хоч трохи подумала, але я мовчала і дивилась на неї.
Сестра повільно відкрила кришку, стояла і дивилась всередину. Я підійшла до неї, мені хотілось відвернутись, та попри те мені хотілось побачити хто там був.
 Всередині гроб був білим, кристально білим. Повільно гроб набирав води,  тіло повільно спливало. Це був юнак, років п’ятнадцяти. Із закритими очима, блідим обличчям, чорним волоссям. Одягнений у сірі штани і блакитну футболку. Я не зрозуміла як він помер, доки не помітила  струмінь крові який розмивався у воді біля його шиї. Вода підіймала цю кров за собою, і вона почала розтворятись у ній. Сестра швидко закрила кришку й сказала іти додому. Але мені достатньо тих декількох секунд щоб назавжди закарбувати у пам’яті його образ. Назавжди.

Коли ми прийшли додому сестра все їм розповіла. Я лиш кивала головою. У мене не було шоку я просто не хотіла говорити. Через декілька годин приїхала і швидка, і криміналісти і інший персонал. Нас допитували. Слідство вів інспектор Гаврилюк. Неприємний чоловік. Ми розповіли однакові історії з нас більше не було толку. Їх здивувало лиш те що сестра відкрила кришку - це був не розумний вчинок. Нас попросили підписати документи про не розголошення. Чесно я не хотіла про це мовчати, но і розмовляти теж. Через декілька годин усі службовці поїхали. І ми повернулись до звичного життя. Нам сказали що все добре – то нічого не дало, нічого страшного не трапилось, поки що.
Настав вечір. Надворі було холодно і хмарно. Усі в нашому будинку полягали спати. Близько третьої години ночі я теж заснула.
Не розумію чому це сталось? Чому міг загинути цей юнак? Чому вбивство трапилось саме так? Тай похоронили його посеред річки. Якби це було вбивство хіба його так похоронили? В оксамитовім гробі серед річки. Наша річка дуже мілка, у селі в якому нічого не стається. Можливо труна припливла із сусіднього села, остільки була повінь? Чому ми мали підписати документ про нерозголошення. Можливо хтось щось бачив, або би й допоміг?
На мене цей випадок не сильно вплинуло, хоч мені так здавалось. Проте сестрі дісталось більше. Вона вставала у годині третій і просто сиділа на ліжку. Здавалось це признак серйозного емоційного шоку. Можливо її дійсно не завадив психіатр. Вона сиділа так доти, доки я не заснула, але хто знає доки насправді вона так сиділа.
Зранку на нашій вулиці було безліч машин. Нам як і раніше не повідомляли про злочин.
Я довго думала, і зрозуміла що цей злочин став державного значення. Інакше для чого така секретність? Але погодьтесь, злочин дуже дивний. Навіть не уявляю якому психу спало таке на думку. Можливо це справа рух якоїсь секти. У дома усе було як завжди, начебто нічого не змінилось. Сестра начебто про все забула. Поступово вона ставала такою як раніше, але я навпаки все менше хотіла говорити.
 Мені здалось, що ніхто не зрозуміє мою жаху до істини. А що можна доказати людям, як знають свою правоту – нічого. Вони будуть переконувати вас у своєму, які б реальні докази ви не приводили. Тому я дуже стомилась щось доказувати людям.
Активний рух відбувався на наших вуличках. Зазвичай по них не їхали ніхто крім тутешні мешканців. Наші сусіди час від часу виходили із своїх будинків, щоб спитати , що відбувається. Батьки відповідали, що ведеться якесь дослідження, про яке нам теж нічого не кажуть. Звісно це була брехня, у яку вони не віддано вірити. І так весь день. Цієї ночі мені вдалось заснути, але чомусь я все таки прокинулась о третій годині ночі.

Раніше у мене було багато справ, ідей, думок, а зараз я ні про що думати не могла. Просто хотіла дізнатись істину. Істину, яка ховається за цим всім.

Наступного дня до нас приїхало СБУ із самого ранку вони питали в нас про все що можна. Я не розумію, як їм для розслідування могли допомогти питання «Чи є у мене друзі?», «Чи маєш ти домашнього улюбленця?» та «Чи є у мене хронічні захворювання?». Таке враження, що вони підозрювали мене у цьому. Розслідування вели агенти Криховський та Семенишн. Але здавалось, вони зовсім не ті. Агенти погано розмовляли українською – картавили, погано ставили наголоси в словах. Та все ж вони були холоші, вони не були суворі - просто хотіли дізнатися що трапилось. Коли вони виходили. Я побачила сльози в очах агенти Катерини Семенишин, чи як її звуть насправді. Було зрозуміло, що ця справа її давалось тяжко, скоріше за все це особисте.
У в той момент я зрозуміла, що все складніше і заплутаніше ніж здається. Та поступово я розуміла, що ніколи не знайду правду.

Погода покращувались. Знову гріло сонце. А якщо і були хмари – уже точно не грозові, а якщо ї була гроза – то не на весь день. Так пройшли два дні. Здавалось всі забули цей інцидент. Настрій у моєї сестри точно покращився, вона знову почала усміхатися. Я стала робити щось інше і потроху забувала цей кошмар. Все начебто ставало на свої місця. Єдине, що мене цікавило – це те про що цей інцидент не згадували у новинах, газетах. І тоді мені в голову прийшла одна думка, скільки інформації від нас приховувалось. Ми знали далеко не половину з того, що стикається в світі. Така наша доля. Підкорення системі. А якщо піти проти неї – тебе чекає електричний стілець.
Настав вечір. Все йшло просто прекрасно. Сонце повільно заходило за хмару. Велику, чорну хмару через яку навіть не було видно видно заходу сонця.
З приходом ночі почалась злива. Вона не вщухала. Та попри все мені вдалось заснути.
Мені наснився сон. Сон, у якому я з сестрою гуляємо попри річку і бачили гроб. Оскамитовий колір виднівся з кришталевої води на дні річки виднілися білосніжні дрібні камені. Де-не-де виднілись дрібні оксамитові камінці. Надворі було пасмурно. Сестра відкрила кришку. Хоча я й казала її не відкривати. Там був той самий юнак. У тому ж вбранні. Потім, вона взяла його на руки і вода стала яскраво червоною.
Я прокинулась
І раптом – я зрозуміла, які жахливі речі відбулись. Скоєно вбивство дитини та ще й як! Його поклали у гроб живого, а щоб він помер прокололи шию. А скоріше всього хлопця викрали з дому, викрали і вбили, спустили на воджу. Це жахливо. Тільки зараз я це зрозуміла. Виходить, що всі дні я не визнавала, що сталось і продовжувала гратись у дитинство. Мені хотілось плакати, але сліз не було. Ця трагедія зачепила мене також.

Просто лежачи на ліжку, не знаючи скільки хвилин, чи навіть годин, дощ перестав битись об вікна. Тоді я ще раз згадала свій сон. Від реальності він відрізнявся незначними деталями. Річка було кристально чиста і не така як в житті. А може, розгадка, відповідь на усі мої запитання це і є річка. Я загорілася цією ідеєю, тому не розмірковуючи встала з ліжка, одяглась і вибігла з будинку. Я не взяла ліхтарика і бігла до чортової річки крізь темряву, це було божевілля! Не звертаючи увагу на все , я бігла по калюжах, тільки місяць вийшов із-за хмар  і все було у місячному сяйві. На небі виднілись зорі. Добігши до Другої зупинки я почула крик сови. Я заклякла на місці. Трохи подивилась у непроглядну темряву, й далі чим душ побігла до річки.

Добігаючи до Крайньої зупинки нашої річки,  місяць знову з’явився на небі. У білому місячному сяйві усе давалось не справжнім Краєм ока, я побачила що по ріці хтось ходить. Не зупиняючись я зрозуміла, що там був той юнак, якого ми бачили в гробу!
Він стояв по той бік річки, задумливо дивився  в далечінь. Побачивши мене -  ледь помітно усміхнувся. Він був радий мене бачити. Одягнений у чорний плащ, темні штани й коричневі черевики. На вигляд він був наче учень якоїсь пристижної академії. Чорне волосся при світлі місяця здавалось  світлішим. А дивився він на мене зеленими очима.
 Я стала біля річки і тяжко задихалась після бігу. Мене душили сльози і хотілось плакати водночас. Що зі мною відбувається. Він дивився радісним поглядом. Мені не хотілось знати хто він, як він потрапив сюди. Я просто раділа, що бачу хлопця живим. І усміхалась крізь сльози.
А усмішка була юнаку до лиця. Перший час ми стояли мовчки. Я не знаю як це взагалі може відбуватись, оскільки його фізичне тіло мертве тоді що я бачу перед собою. Фантомний образ? Останки душі?
Він зробив крок вперед, повністю замочивши своє взуття у крижану воду. Хоча мабуть йому було уже байдуже.
І нарешті він вирішив порушити стіну мовчання. Він розповів, що дуже радий мене бачити, що більше ніхто не прийшов. Він став жертвою жорстокого культу. Його викрали люди в оксамитових мантіях. Вони співали страшні пісні у яких лунали голоси пращурів. Але перед тим як померти вони розповіли йому, що наше людське буття це навіть не частина, я піщинка у неосяжному Всесвіті. Вони навідд міну від інших, моють віру у Великий древній народ. Ці сутності походять іще за часів які ми навіть не було нічого, коли існувала тільки енергія. Вони і є енергія, є життя вони є всюди і завжди. Вони заповнюють собою увесь космічний простір. Навіть ще з часів коли на землі були перші люди, вони стикались із цією безжальною панівною енергію, тому минали мільйони років щоб, люди могли хоча б почати замислюватись що вони не є ключовою ланкою еволюції, що ми теж примітивний вид, але з початком формування свідомості люди почали цікавити Великий народ оскільки, це всього лиш помилка в еволюції, але зробила з людей щось, більше із почуттями, свідомими думками, мріями мотивами, А Великий Народ – приречений на вічне буття, серед безкінечної сингулярності. Швидкопилинність життя, людські емоції – це те що їм ніколи не осягнути так само як і нам ніколи не осягнути справджую світобудову, істину, й сенс зародження життя на планеті.
Юнак розповів, що ті люди вирішили розповісти це все, адже йому і так не було що втрачати, адже його вибрали жертвою експерименту, який мав здійснити відокремлення метафізичної свідомості від фізичного тіла зберігаючи про цьому минулу форму, яка б частково могла сприйматись людськими аналізаторами, тим самим, створюючи тісний ментальний зв’язок, між двома свідомостями, які б могли приближатись до вічного буття. Але щось пішло не по плану, він ще багато чого розповідав, але я не пам’ятаю адже я відчула як божеволію. Щось заполонило мій мозок, здається моє тіло огортало мільйони голок, а кров почала закипати прямо у жилах, і моїй голові почали звучати дивні катафонії із стонів і виття голосів людей і тварин, воно повзало мені під шкірою і останнє ,що я побачила як цей юнак підходив все ближче і ближче. Так мабуть і настане мій кінець.
Але мабуть мене попереду чекало ще гірше.

Минув тиждень. Усі мені кажуть, що це все галюцинації. Що наче б то у мене в крові знайшли психотропні речовини. Але я і зараз бачу як того юнака а його голос досі лунає у моїй голові. Не знаю чого боятися і у що вірити. Я уже змирилась єдине, у чому я впевнена, що це трапилось насправді, і повториться ще не раз тому уважно прислухайся, чи часом ніхто тобі не нашіптує на вухо дивні оповідки, чи такий наш світ, і хто знає може ти теж всього лиш жертва?
Або це всього лиш сон, як і багато інших, який щойно скінчився… 
 

Кінець