el Leper Lepiller - Тиміш, el Leper Lepiller

Звичайний жарналіст відправляється у Карпати, щоб відзняти репортаж, але зустрічає юнака який повністю міняє його. Атмосфера містики і паранормального окутує з перших сторінок. Твір змушує замислитись над багатьма важливими питаннями та розгадати таємницю жителів селища та дивної секти, а відповіддю на ці питання було тільки одне слово - Тиміш.

Оповідки кінця пам’яті

1.

Одного разу, теплого серпня,  Тимко стояв на своєму ґанку. Переймаючи відбите сонячне проміння від вологої трави, де іще не встигла скреснути  роса. Усе здавалося заспокоює хлопчака, він мало пам’ятає таких сонячних ранків.

Насолодившись літньою спокусою, відправився він назустріч пригодам, як це й заведено у дітей. Він жив на схилі однієї гори, тому все мабуть, не так як ви собі уявляли. О, цей хлопчина мав хист до обману , він розповідав мені, як змусив почуватися тих двох німецьких вояк. Мало хто і так міг доповзти до Карпат. А тут ще й цей хлопчак, який поглядом своїх великих пустельних (карих) очей, міг підкоряти собі приспішників Диявола! Тоді хто був справжнім Дияволом?

Та ні, ні! Не бійтесь його – він щирий і сміливий як для своїх літ. За один день Тиміш може  обійти гори, розбити камені зі скель, зробити собі новий жупан із шкури гірського тигра, голіруч зловити дельфіна в озері.. Це він мені так казав, і я йому вірю, а ти друже читачу, послухай трохи, може, тоді зрозумієш.

У хлопчика Тиміша було  по п’ять пальців на ногах і руці, був досить симпатичним, але шрам який був на його блідому обличчі (такий , як у більшості є).

Але його люба дівчина прив’язувала йому пов’язку, а іноді прикрашала бантиком. Ох бачили б ви як це безглуздо! Хлопчина віком 12-ти років із бантиком над оком. Ха-ха! Та краще б тією стрічкою йому волосся зібрати, що стирчить у всібіч. Ой, заждіть но .. А  я хіба не так безглуздо виглядає, коли сповідаюсь йому, але й сам не визнаю ці гріхи, а тільки тому, що так треба. Цей юнак хоч і на відстані але все одно змушує мене боятися власної думки.

Він мав очі, але не звичайні, ну, тобто зі таким кольором райдуги є багато людей, але у нього меншість серед дріб’язку. Ох, друзі не по кольору очі судять, а по погляду. Це було одне велике око, яке мені нагадувало змія, злу гадюку без луски, і наче говорило до мене: "Я ж тебе знаю, не ховайся від мене, від себе не втечеш». Він дивився на всі мої помилки крізь мене. Я - це просто об’єкт. Є таі люди на Землі, які загризуть тебе твоїми ж словами.

Я чудово пам’ятаю, як ми з Тимком ходили роздивлятись річку, яка була була після повені – саме тоді, вперше стало зрозуміло, що цей хлопчина – і є ключ до загадки. Я ж не розповів Вам! Мене відправили як журналіста фередального каналу зняти репортаж про повінь у Карпатах, але мені тут так сподобалося, що я повертатися не хочу!..
2.
 

Тимко зустрів мене серед лісової дороги.

-  Добридень,  хлопче, не підкажеш де тут селище Вольне?

-  Вітаю, пане, навіщо воно вам?, - перше що я помітив що не мав він гуцульського діалекту зовсім, - Це що? Справжня камера, ви що – кіноробний?

-  Ха-ха, влучно сказано, але я знімаю тільки для інших, а вони уже роблять кіно. – я пояснив йому, але він знав, він все чудово знав, цей мерзотник кепкував з мене зі самого початку.

-  Але ж, ви і самі можете це зробити, навіщо вам працювати на інших, хіба вони зможуть передати все , що бачили ви, те, що ви не зможете описати? – і зробив він вигляд здивований, наче я сказав, що я учень Заратустри |2. Відсилка на відомий роман Ф. Ніцше «Так казав Заратустра», можливо автор хотів передати вищий рівень абсурдизму вище сказаних слів|.

- Підростеш – дізнаєшся, не все в житті можна так.. Ей, зажди, ти куди? – він уже пройшов декілька кроків, яке зухвальство, навіть не хотів дослухати мене!

-  Я? Іду геть, мені сказали не розмовляти із рабами.

Стали очі мені на лоба. Такий безчельний хлопець! Цікаво на його батьків глянути, певне такі ж не тямущі, селяни побожні без гроша в кишені. Тай залишається їм таку погань ростити, кожного дня передавати їм свою енергію і сили а взамін – хвощі та й кості.

-  Мене звати Тиміш Лунь|3. Лунь польовий (Circus cyaneus) — хижий птах родини яструбові (Accipitridae) ряду соколоподібні (Falconiformes). В Україні рідкісний гніздовий, звичайний пролітний та зимуючий вид. |- Мабуть, вам варто поговорити із кимось дорослішим, бо негоже дурного з дурним дурити, гайда зі мною, дядечку, я вам все покажу якщо ви розумний, - тільки насмішка точилась з його рота, - то певно залишитесь тут надовго!

(Саме так я познайомився з ним, із моїм майбутнім прозрінням)

3.

Чим більше я з ним товаришував, то більше сумнівів за своє існування помічав. Я почав боятися власної тіні, душа збивалася в клуби чогось всякого, що тягарем здавалося мені, а з часом впевнено котились геть. Все здавалось нереальним. Я прожив свої 27 років із переконаннями і загальнопринятими моральними нормами, але я звісно замислився не в перше, але краще я вам розкажу епізод який Тиміш зробив.

Одного дня,  мабуть не згадаю вже й коли, хлопець покликав мене до річки, він показував гірські породи, які були під водяною ковдрою.

Цей хлопець справді був майстром слова. У своїх думах він звертався до Азатота; часто голосив він: «Не вічно те, що вічно пробуває і з вічністю, бува, і смерть сама вмирає»| 4. Азато́т — в творах Говарда Лавкрафта та інших авторів — верховний бог пантеону міфів Ктулху. Серед його епітетів присутні такі як «сліпий божевільний бог», «султан демонів, що вічно жує» і «ядерний хаос». У творах Лавкрафта Азатот вперше згадується в романі «Сновидні пошуки незвіданого Кадата». |

Вода була справді крижана і обморозив собі всі кінцівки, але таким живим – я ще не був!

Вийшовши з води одягнув черевики. Не був Тиміш гуцулом, не був гойличаном. Шкіра була оксамитово-біла а волосся густе чорне, а може й рудувате. Не описати мені його чар.

-  Дядечку, - раптом обернувся він до мене, - А чого ви боїтесь?

-  Ну, я? Не знаю, - мабуть я почервонів, ніяк я не чекав цього питання, я й собі признатись не можу: - Ну знаєш нічого на думку не приходить, хіба що…

Біля Тиміша проповзла гадюка отруйна – страх охопив мене. Як я його врятую? (Та забув я, що сокіл сокола із далека бачить). Хлопчак не видав жодної емоції, коли гадюка проповзла поряд, схопив її черевиком і затис так, що тільки голова стирчала. Трохи зморщивши лице дістав ніж і швидко, чітко відрізав її голову. Кров полилась із її уже не такого блискучого, могутнього укритою лускою могутнє тіло. Голова борсалась висовуючи язик. Тиміш відпустив тіло, яке ще пульсувало. Витер ніж, заховав, і, начебто, сумними очима сказав:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍