el Leper Lepiller - Тиміш, el Leper Lepiller

Мені було надзвичайно цікаво побачити місце захоронення. Повінь відбулась блько 56 годин тому. Рівень води спав, але все ж. Як вони за два дні знайшли і поховали дітей. Це вже почало набрати нових обертів. З кожною годиною проведеною тут, здавалось, щось покидає мене й замінюється чимось іншим. Мабуть це через мій характер. Я вороже відносився до всього нового.

Ми йшли стежкою в глиб лісу. Могутність Карпат не могла не зачаровувати. А той хлопчина й сам виглядав як чортиня, що веде мене в пастку. Але я не смію тікати – я уже в капкані.

Звичайно якби у мене був вибір я б тут не стояв, і журналістом б не був, не жив би в однокімнатній кватирі. Якби був вибір.

-  А кому ви покажете те відео, спитав Тиміш не зупиняючись.

-  Це так дивно, що він починає розмову. Насправді він був далеко не маленьким-дурненьким хлопчиком ,і йому від мене було щось потрібне, але я не розумів що.

-  Глядачам – їх багато, всім людям потрібно підтримувати всій авторитет – поспівчуваши вам, непокоїтися, а в середині душі радіти що так сталось з якимось «вами» а не ними., - сказав я це, хоч й ніколи про це не думав. Я настільки сильно хотів його принизити своїми словами, а насправді принизив себе(яке посміховисько).

Це була його перша щира розмова – це була моя перша щира розмова. Тоді я зрозумів, що зустрів справжнього друга.

Тиміш почав говорити про душі. Про те, що душі немає у всіх. Тільки у тих зароджується вона у кого, хто має щиру віру і весь час плекає надію, хто жебракує і кається за це. Хто людину слухає і бачить її з різних сторін, а тоді вже й вирішує чи є душа. Є люди у яких немає душі, це переважно хворі люди, я є ті у кого душа спить, бо її один раз обдурили і залишилися пустими. Як її розбудити Тиміш не сказав, бо він відволікся він часто задивлявся кудись і обривав фрази. Хоч розумний він, але дивний страшенно.

Весь час ми йшли по стежці, тут я бачу вихід, ми опиняємося на вході в ліс, я це помітив але запитав тільки про поховання. На що Тимко відповів: «Це дядечку, там посередині стежки, де й ви поховали свою душу..»
9.
Вівці паслись біля урвища. На полонинах співали пастухи. А могутні юнаки гучно гриміли в трембіти. Це були голоси предків. Вічно живих у ритмі кругообігу.
 Минуло близько п’яти ночей перш ніж я згадав про свій  дім. Він більше не здається мене таким потрібним, скоріше  навпаки – непотребом. Рано чи пізно кожна людина відкриває своє третє око й дивиться кудись далі, кудись за сьогоднішній день. Я б міг розказати іще дуже багато, але не зможу підібрати слів. Та й  ви забудете про це завтра. Я скоро вирушаю у подорож із Тимішем, та із його приспішниками. Це чотирьох ногі істоти які мають кабанячі ікла і чорні очі. Хоч вони і маленькі. Хлопець обожнює їх усіх. Одному із приспішників Тиміш відірвав голову голими руками, а ві інші дивились і чемно корились. Неймовірна велич була у юнака, хоч деколи здавалось що він монстр із пекла. Був він більше людна ніж ми всі разом узяті!
То яка вона справжня людина? Боягузлива вівця серед стада чи шмат пекла н а Божій землі? Скоро я це дізнаюсь.

10.
​​​​​​​(останнім часом я підозрюю, що Тиміш ображений на мене, здається йому щось потрібно. Уже третю ніч він гострить свій складний ніж і співає якісь пісні голосами предків. Він стоїть наді мною кожної ночі і вдивляється. Я не подаю вигляду адже я не є прихильників їхнього культу. Розумію, що вони гіпнотизують мене. Втекти я не можу. Тиміш поклав мені на плече сліпого орла - як тільки кудись піду він клює мені шию. Страшні болі я відчуваю,  але якщо поглянути на рану то там я більше ніж подряпини не побачив. Юнак нашіптує птахів і вони підкоряються його вірі. Всі жителі ходять до Без Іменної Церкви, шепочуть молитви дідів, плачуть нал стату3ями песиголовців і русалок. Всі вони жорстокі. Одного разу я пішов до церкви і спостерігав із вікна. Всі стояли у звичному гуцульському одязі та уважно слухали, потім священик взяв із натовпу маленьку дівчинку, взяв гострий ніж і розкроїв її все обличчя, витяг із якоїсь гарно оздобленої коробки шмат якоїсь чорної плоті і засунув в поріз. Потім висунув довгого зміїного язика(у роті виднілися ікла) тай зализав рану, як бувало роблять коти. Емоціям моїм ради не було. Тоді я надумав тікати. Я я забіг у першу кращу будівлю аби тільки не бачити їх, ці мерзенні співи! Це була закинута церква. На підлозі було багато посліду а вікна заколочені. Тільки трошечки місячного сяйва падало на землю. Я зайшов до залу. Став як вкопаний. На підлозі ледь видно, у своїх американських черевиках і закривавленій сорочці благородно сидів Тиміш. На одному коліні він тримав тіло істоти, чи то людини, чи то самого диявола. Я розглянути не міг. Я бачив як він розгриз йому шию аж так, що голова висіла на кількох м’язах. Тиміш помітив мене. Він не тікав - і я не тікав.

Тимко усміхається і продовжує смачно ласувати. А хто я такий щоб відволікати друга від вечері?

Ці записи передано до архіви СБУ, знайдено їх було у одній із хат ужгородського села у Карпатах (достеменна назва не вказана з міркувань безпеки).

Декілька аркушів знайдено у підлозі хати після її знесення. Поряд з аркушами знаходився труп (кістяк) білого чоловіка із продовгуватим шрамом на черепі.

Уряд заборонив продовжувати розсідування й пересвідчитись у неправдивості вище сказаного.

Редаговано 28.10.2006

Містечко підірвано через підозри про підпільні загони терористів, поширення інфекції та сказ звірів. Розповідь про ці території чи будь яка інформація вилучена за судовим позовом.

Кінець