el Leper Lepiller - Скопа, el Leper Lepiller

Тарас стикається із непорозуміннями у сім’ї, труднощами на роботі, аж раптом його діти знаходять дивну фотографію. Тарас занурюється у спогади про свого друга - Скопу. Його колишній найкращий друг який зник із його життя за дуже дивних обставин. Що призвело до невідворотних подій

Скопа

СКОПА
Я навіть не знаю з чого почати. Мене охоплює почуття смутку, приємної ностальгії та несамовитого жаху, коли я згадую свої шкільні роки.
 Я вчився у звичайній школі із звичайними вчителями, домашнім завданнями, але та весна назавжди залишиться десь у темній шафі, закритою на тисячу замків.
Як швидко людина може адаптуватись до нових умов, мені уже далеко за сорок. Ми разом із моїми дітьми робили порядок у моїх речах. Їм завжди було цікаво проводити зі мною час, на відміну від моєї дружини – жінки-істерички, вона весь час проводила за своїми справами, роботою та ідіотськими подругами. Такими ж мерзенними як і всі. Думка, що моя дочка виросте такою самою мене до біса лякає!

Зима була у самому розпалі, завірюхи, мороз. Я лежав у дома із простудою, але я не можу довго нічого не робити, тому я вирішив прибратись у своїх речах. Я знайшов старі коробки із пам’яттю.
Я часто таке роблю - зберігаю пам'ятні речі, на відміну моєї дружини, вона живе одним днем. Я не помітив як пройшло пів дня. Аж раптом відчинилась двері

- Привіт, тату, тобі вже краще? - сказала Оля.

- Вже на багато краще, - сказав я одягаючи окуляри, продовжуючи читати свої шкільні зошити.

- А що це ти робиш?- спитав мій син Ігор, з таким самим норовливим гонором які у його матусі. Але і у цьому було щось, але я й вже не рахую скільки раз я

уявляв як вбивав його.

- Вирішив пробратись. – відповів я.

- А що це в тебе? – запитала Оля, уважно роздивляючись мої рукописи, які рясніли червоним чорнилом. - Це так класно згадувати минуле, дивитись яким ти тоді був і як писав, а мої зошити ви теж так сховали?

- Так я відклав їх  у дуже далеке темне місце.

 - Що тут класного,- сказав Ігор,  - навіщо так тримати минуле, це вже

історія, нічого не поробиш... Ей, а що це в тебе?

Він побачив усю мою колекцію вантажних бірок одягу - колись це було дуже

модно, я буквально видирав їх зубами. Тому Ігор здається змінив свою думку, адже тихо сидів і уважно роздивлявся їх.

 Оля взяла собі розглядати мої старі книг від яких в повітрі витав дух юнацького максималізму. Вона уважно листала книгу Ноулза «Сеператний мир» англійською мовою, - Тату а чому ця книга на англійський, ти ж здається не сильно тай мови знаєш?

- Колись знав, навіть дуже, - сказав я продовжуючи розглядати зошити.

 - Його зону Брока з’їла бюрократія, - сказав Ігор навіть не поглянувши на нас.
- А хто це з тобою на фото? – здивовано запитала Оля і простягнула мені стару маленьку фотографію. Мене наче вдарило струмом коли я знову побачив його!

- Та я не пам'ятаю, якись однокласник, - відмахнувся я.

- Невже, ви здається дуже щасливі на фото.

На фотографії була темна весна, хмарна погода ми стояли на фоні школи і шкільного озера при цвіті вишень, нереальна атмосфера, але щось містичне проглядало на мене крізь час. Ми стояли разом я усміхався, а він як завжди, просто усміхався, але очі, як завжди, були напрямлені прямо в душу, які спопеляли із середини. Часом я, правда, звик до його погляду, але це було так давно. Тільки тепер я розумію як ми тоді виглядали. Я худорлявий, хоч трохи і мускулистий рудній хлопчик.  Він – наче, слендемен, (зараз я розумію чого з нього постійно кепкували в школі). Худий, високий, білий, із дуже світлими очима, які теж виглядали хворобливо, весь час у якихось американських черевиках, сорочках, та інших балахонах, які тоді не сильно поважали, один раз він навіть пішов виступати із промовою у костюмі Мусолінні!

Я все життя жив стараючись забути про це все, але від долі не втечеш.

2.

- Тату ти не хочеш розповісти хто це?, - з презирством сказала Оля.

- Та навіщо ворушити минуле, люба,  що було те було.

- Невже з таким як ти можна було дружити? Я думав з тобою дружив той пес старий який жив у бабусі в селі..

- Стулися хлопче!

- А ще бабуся казала, що ти плакав коли він помер, крокодилячими сльозами, --- перебив він мене і єхидно посміхнувся.

- Ти зараз в мене отримаєш, хлопче, май якусь повагу до батька, хіба ні? - і я вже бувало замахнувся на нього, але цей покидьок, я би його вбив, чесно, але

мені духу не стане.

- На правду не ображаються, батечку.

- У мене були друзі, ясно?.

- Ну і що ти робив?

- Ми з цим юнаком весь час щось робили.

- Ну то розкажи нам щось?

- Ну я і розкажу!

- То розкажи. – продовжував сміятись із мене Ігор. Ну розказуй, чого ти кота за хвіст тягнеш!

Я тяжко щось пробубнів собі під ніс і пішов до кухні. Там я сів біля вікна й дивився на завірюху за вікном. Мене охопив сум, який завжди знаходив мене, як би я від нього не ховався . Невже це те життя якого я чекав?

У дитинстві я мріяв стати кимось великим, я хотів відзначились у історії, але доля вирішила інакше. Це все через те фото адже тоді я думав, що все ще попереду. А мій друг Скопа, здається все знав і розумів, тому він поводився як виродок.

Його звали Скопа, це була більше кличка, яку йому дали через його любов до птахів він буквально міг просидіти в полі цілий день спостерігаючи за пташками. У нього був штаб на дереві це була примітивна хатка але дуже охайна ми часто тусувались там одного разу він залишив там батьків бінокль, це був дуже дорогий військовий бінокль. Тато його був майором, дуже його поважали на відміну від Скопи. Не тому що хлопчак був якись не такий чи не тому, що він був мудаком. От наприклад, коли хлопці знайшли його штаб і вкрали його бінокль, вони ще так показушно хвалились в школі. Скопа чекав їх біля їхнього під’їзду із металічною трубою. А потім скалічив їх всіх. Казали що одному він зламав два ребра а іншому зробив тріщину в черепі. Він ладен був їх вбити але очевидно, що він просто пожалів. Дехто втік. Дивно, що хлопчик худорлявий і завжди у своєму світі міг таке скоїти. Чому вони не завдали йому удару у відповідь? До речі, Скопа обійшовся профілактичною бесідою - ніякого покарання він не потерпів. Тому, що його батько був дуже шанований. Хоча казали, що Скопа теж отримав поза вуха.
3.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍