el Leper Lepiller - Скопа, el Leper Lepiller

Адже Скопа був наче змій, спершу без зауважень підкрадався до тебе, робив образ не винного дивака а ось ти вже лазиш із ним по тунелями.

Ми продовжували йти. Я здається втратив лік часу. Ми опинитись перед роздоріжжям шляхів.

Скопа зупинився і спитав:

- Куди ти хочеш? На ліво чи на право?

- Додому. -  відповів я

Скопа єхидно посміхнувся і промовив:

-  Я думав ти сміливіший.

Аж раптом в далечі почувся звук. Це було схоже на виття собаки, але голос був дуже дзвінкий і душероздираючий. Це також було схоже на стони наче когось катують.

Ми двоє стали як укопані. Я почав потроху відступати назад. А Скопа почав важко дихати і далі стояв як викопаний. Світло від ліхтарика почало тремтіти. Я вирішив треба самому щось робити. Обернувся до нього і взяв його за плече:

- Агов, нам пора йти, - прошепотів я.

Голос ставав все гучніше. Він наближався.

Скопа здається зовсім мене не чув. Але раптово обернувся і почав бігти до виходу. Я побіг за ним. Неймовірний жах проймав моє тіло. Я думав тільки про те, щоб не обертатись назад. Мимовільно я бачив як світло від ліхтарика відбирається він землі і швидко скаже на стіни. Я втратив лік часу, але ось я побачив двері, і знову я наче потрапив у реальність.

Більше ми про це ніколи не говорили. Ми йшли додому мовчки. Кожен думав про свій розвиток подій особисто я більше схиляюсь до того що це була просто тварина, я хочу в це вірити.

Минали дні, ми з Скопою почали товаришувати, ми сиділи разом на його останній парті, він показував мені свої книжки які знайшов у бібліотеці. Багато розповідав щось про фізику про птахів, він був справді розумний хлопчик.

Але він почав змінюватися. Завжди випрасовані сорочки стали неохайними й помнутими. Волосся, яке раніше було  акуратно вкладено на бік, зараз було наче гніздо. Він став худнути прямо на очах хоча й справді, поводитись дивно. Він почав пропускати уроки, я бачив його дуже рідко.

Але одного дня, коли я прокинувся мати сказала що мені один хлопчик передав листа.

Це був ранок неділі тому я спав довше.

Я здогадувався що це мабуть Скопа.

Це був звичайний аркуш із середини зошита в клітинку. Списаний із обох сторін кривим почерком. Я ледь зміг розібрати, ці рукописи божевільного письменника.

У листі йшлося наступне...
 

"Мабуть, ти не повіриш мені, адже я й сам не вірю. Ти був мені єдиним другом, тому мабуть тільки тобі цікаво, що зараз відбувається у світі. Я став свідком чогось надзвичайного, що не може пояснити ні одна наука. Я активно шукав будь-яку згадку про події, які трапились. У мене здається їде дах, тому я постараюсь найдоступніше пояснити тобі, адже ти ніколи не відрізнявся розумом.

Все розпочалось ще з дитинства, я виріст таким не тому, що я байдужий чи [не зміг розібрати] ріс зовсім звичайним але коли я засинав, мене завжди навідувала маленька дівчинка вона була одягнена у блакитну сукню вікторіанської епохи, мала білі кучері і обличчя лялечки. Ми з нею гралися кожної ночі. Вона казала що вона тут живе неподалік у замку, який належав моїм родичам. Це повторялось роками. Вона розповідала мені казки. Про далекий край у якому проживали диваки. Деякі з них були порцелянові наче ляльки. Зі нафарбованими обличчями яскравим одягом, деякі були страшенно високі і худі, вони дуже любили говорити і співати, ще були деякі істоти як мали по дві лев’ячі голови, п’ять рогів і орлячий дзьоби. Вони були найкращими мисливцями і забезпечували м'ясом весь округ. Ще були найчарівніші істоти найбільш схожі до людей вони мали людське тіло і квіткову голову але очі у них були завжди зашиті для їхнього ж добра. Істоти які найбільше мені видавались химерами про які дівчина знала дуже мало. Вони були наче туманні хмари які міняли свій колір і переливались різними кольорами, вони мали свою мову яка складалась із різних низьких звуків. Вони були всюди і ніде. Вони жили наприкінці осяжного світу. Туди потрапити було не можна. Лиш деякі відчайдухи могли одним оком побачити це у вісні. Але не завжди людський мозок міг осягнути це. Тому вони одразу ж забували.

Але зовсім не давно вона перестала приходити уже десь тижня три, я тужив і сумував за нею. Коли ми відправились у ті тунелі я прагнув знайти її. І та істота яку ми чули, вона вбила у мені все живе. Коли ми почули той звук ти мабуть не помітив але я, я побачив....[якісь закарлючки] моє тіло і досі трусить це неймовірна втрата для мене.

 Друже, ніколи більше навідуйся туди. Ніколи. Але моя доля розписана наперед. Я змушений знайти її, я не зможу без неї жити. А ти друже, Дякую тобі за все, і прощавай."

Я нічого не зрозумів. І просто дивився на цей лист - як на ворота в пекло. Скопо, що ж ти зробив із собою. Невже ти покинеш мене.
3.

І ось зараз мені уже майже п’ятдесять років. А я досі згадую про це з жахом. Скопу я ніколи більше не бачив. Казали, що він втік. Я нічого їм не казав про лист. В той же день я спалив його. І сильно образився що він кинув мене самого о цьому світі.

Але можливо прийшов час знову відкрити занавіс минулого і знайти істину.

Я знаю що там мене чекає смерть.

Вона завжди чекає і може підкрастись не помітно і немає різниці це де. В дома чи на роботі, в морі чи підземних тунелях замку. Мабуть тоді ще вони щось забрали в мене, якусь частинку душу.

Я знову дивився на нашу з ним фотографію вона була зроблена в школі біля вишневого саду. Тоді ми мали йди до нього вчити якісь уроки, а після того ми йшли на дискотеку в клуб. Це було коли Скопа перший раз пішов на якісь заходити такого типу. І більше туди не ходив адже зачепився із кимось із сусіднього села. Не знаю як його поведінка мінялася коли хтось переходив його межі. Було багато ще таких ситуація  і я міг би спростувати це тим, що у нього явно були якісь психічні проблеми, але ж тоді в тунелях я теж чув це.

Безмежно за ним сумую.