el Leper Lepiller - Скопа, el Leper Lepiller

Ми з ним познайомились досить раптово. В класі ми ніколи не спілкувались. Але одного разу сталась дуже цікава ситуація. Наші вчителі - це були монстри. Союз робив свою справу. І одна наша вчителька біології, Любов Романівна, я досі як згадую про неї в мене аж мурашки по тілу. Вона дала чудернацьке завдання по вивченню анатомії ссавців, мовляв ви це маєте знати це вам знадобитися, ви маєте вибрати вид дослідити його і зробити реферат на 15 сторінок.

Вона мала нас розділити на пари і на мій жаль чи навпаки на щастя - напарник в мене був Скопа.

Тоді я дуже розчарувався, адже у мене взагалі не було репутації а робити домашку з цим диваком... Та мій соціальний статус впаде нижче плінтуса!

Вона сказала розсістись нам по парах. Ми сиділи на останній парті крайнього ряду. Він мовчав, і я мовчав. Але я решті-решт вирішив взяти ініціативу у свої руки:

- То що? - тихо і видно із не бажанням розмовляти, промовив я.

- Кажани. – сказав Скопа як відрізав.

- Що які кажани?

- Ну це такі летючі миші знаєш?

- Звичайно що знаю але все одно! І що ти пропонуєш сидіти в ночі в засідці і вичікувати щоб їх описати?

- Друже, не ускладнюй собі життя. Ми можемо знайти якісь книги в бібліотеці, та й з іншого боку, що ти не знаєш як виглядають кажани?

Ну я тоді готовий був його вдарити. Він здавався таким нестерпним. Він ще був одягнений у якусь блакитну сорочку. Тоді це був дефіцит. Але він завжди виділявся серед нас. У нього завжди були якісь американські черевики.

Вчителька сказала що у нас є цілий місяць щоб зробити цю роботу.

На мене уже косо дивились однокласники.

- Я взагалі не хочу робити. - сказав я

- Ну добре.

- Що добре, ти зробиш за мене?

- Я можу, але якщо ти мені допоможеш у одній справі.

Я добряче зацікавився. Ура можна собі відпочити, але що він хоче в замін.

- Я весь у твоїй увазі.

Але ось задзвонив дзвінок і всі вийшли із кабінету тільки ми із Скопою далі залишились сидіти.

Сонце стояло високо. У класі було тепло була тепла осінь і ось він вирішив порушити мовчання.

- Які в тебе плани на сьогодні?

- А тобі що до того?

- Мені потрібна твоя допомога, сказав він і почав протирати свої окуляри. - я рідко дещо прошу в людей, але це виняток, тебе ж звати Тарас, так?

- Ну так.

- Так ось, зустрінемось сьогодні біля школи після уроків? - досить щиро попросив Скопа.

Та що мені залишається робити, я просто кивнув і вийшов до коридору.

Потім я весь день лиш думав про нього.

У нас уже закінчувалося навчання тому я чекав його біля вхідних дверей. Небо почало затягувати хмарами. Почав здійматися вітер. Здається збирається на дощ тому що Скопа вийшов зі школи.

- Надіюсь ти любиш ліс? - сказав Скопа надягаючи картуза.

- Більше ніж писати домашку.

Скопа мило усміхнувся, що було не типово для нього.

Ми йшли близько тридцяти хвилин до лісу. Вітер здіймався сильніший. Ми направлялися до старого закинутого замку, але це були руїни, стояла велика вишка, яка єдина не впала, Скопа став як укопаний:

- Бачиш цю вежу?

- Ну я стою перед нею! Авжеж я бачу.

- Раніше цей замок залежав моїм предкам. Уявляєш? Раніше моя родина жила серед цих брил каміння, тримала коней, читала стародавні книги перекладала їх, робила добрі справи для людей доки не прийшли поляки і не знищили їх. - він сказав це і знову поринув у свої думки.

- А навіщо я тут?

Буря здіймалась сильніша.

Скопа продовжував дивитись в небо.

- Розповідали, що під замком були тунелі які вели кудись по за межі реальності. Ходили оповідки, що мій прадід віддав серце відьмі. Яка тут була завжди ще коли світ був молодий.

- Та ну це ж якісь нісенітниці. Ти ж не віриш у це? - тут я почав сумніватися.

- розумієш, мені теж це видавалось чимось неймовірний, але якби ти  бачив те що бачу я... За своє життя я стикався із різними речами. Іноді я не міг пояснити їхню природу. Мені ніхто не вірив. - тут він став на проти мене і дивився прямо в очі, - Я бачив щось, і воно точно існує.

Його очі здавалось дивились мені прямо в душу, від його погляду холонула кров у венах.

- Ти маєш відправитись зі мною. - продовжував він, - більше у тебе немає вибору.

І тут я зрозумів що він знав все наперед  і тепер просто його дерев'яний солдатик.

Ми пішли понад брилами у невеликий отвір в землі який який був прикритий шифером. Ми зайшли. Скопа дістав із портфеля ліхтарик. Я побачив що ми опинитись у підвальному приміщені. Всюди було дуже чисто. Лиш павутина нагадувала що ми підземною.

Він присвітив на великі двері. Дерев'яні. Величезні. Він торкнувся їх:

- Бачиш, - постукав по дереву і роздався глухий звук. - це кедр, не типово для нас. - повернувся до мене і усміхнувся.

Він дуже моторошно виглядав серед цієї атмосфери. Але йому це дуже личило.

Ми пішли далі й далі, нас чекав великий тунель. Всюди було темно тільки дрібний пучок світла давав надію, що ми виберемось.

Не знаю чому, але поруч з ним мені не було лячно. Від нього йшла якась добра енергетика хоч вчора я б так не сказав.

- А ти, ну давно тут?- вирішив порушити мовчання я.

- Тобто? Я тут народився.

- Я тебе пам'ятаю тебе тільки із класу сьомого, раніше тебе ніби не існувало.

- Бачиш який ти не уважний.

І тут я справді зрозумів що й не пам'ятаю його раніше. Але як це так може бути. Як би я не старався згадати все в мене не виходило.

Ми здається розговорились він розповідав що насправді дуже захоплювався археологією, історією, що він знайшов у себе в дворі давні знахідки, значки часів Другої світової війни. Розповів що у нього дома була дуже велика бібліотека. Він деколи міг не спати але читати книги! Я б ніколи так не зміг!

Тепер він здавався мені таким поганим. Він, якщо чесно, виявився на багато кращим за багатьох. У нього не було цієї егоїстичності але водночас він і не був кимось дуже добрим він нагадував мені супер солдата якого можна було запрограмувати як не будь. Скажеш, що Америка  це зло -  він повірить. Скажеш, що всі зайці це зло - він повірить. Що в першому, що в другому варіанті від смерті не сховається ніхто.