Віктор Харон - Я не хочу повертатись , Віктор Харон

Наступного дня Анна вирішила дослідити околиці. Їй потрібен був привід вийти з хати, уникнути того гнітючого столу, де лежав зім’ятий аркуш. Вона взяла пляшку води, закинула рюкзак на плече й пішла стежкою, що вела глибше в ліс. Сонце стояло високо, але під кронами дерев панувала прохолода. Повітря пахло смолою й мохом, і вперше за кілька днів Анна відчула, як її плечі трохи розслабилися.

Вона йшла без мети, просто насолоджуючись ритмом кроків. Стежка то звужувалася, то розширювалася, інколи зникаючи зовсім. Анна не хвилювалася — село було недалеко, а ліс здавався безпечним. Але коли вона вийшла на чергову галявину, то зрозуміла, що не пам’ятає, звідки прийшла. Дерева навколо виглядали однаково, а сонце вже не давало чіткого орієнтиру.

— Чудово, — пробурмотіла вона, озираючись. Її голос прозвучав надто гучно в тиші. Анна зробила кілька кроків уперед, потім назад, але стежка ніби розчинилася в хвої. Серце закалатало швидше. Вона не боялася заблукати назавжди — це ж не тайга, — але перспектива блукати до ночі її не тішила.

Раптом позаду хруснула гілка. Анна різко обернулася й побачила чоловіка. Він стояв за кілька метрів, високий, із широкими плечима, одягнений у темну куртку й потерті штани. В руках він тримав сокиру, а його обличчя — суворе, з короткою бородою — не виражало жодних емоцій. Темні очі дивилися на неї так, ніби вона була частиною пейзажу, а не живою людиною.

— Ти хто? — випалила Анна, сама здивувавшись різкості свого тону.

Він не відповів одразу. Просто стояв, ніби вирішуючи, чи варто взагалі відкривати рота. Потім кивнув кудись убік.

— Село там, — сказав він низьким голосом, у якому чулася легка хрипота. — Йди за мною.

Анна зам’ялася. Їй не подобалося, що якийсь незнайомець командує нею, але вибір був невеликий. Вона кивнула й рушила слідом, тримаючи дистанцію. Чоловік ішов швидко, не озираючись, ніби був певен, що вона не відстане. Його кроки були впевненими, а сокира в руці погойдувалася в ритмі ходи.

Вони мовчали всю дорогу. Анна крадькома розглядала його: широку спину, трохи скуйовджене волосся, яке вибивалося з-під капюшона. Він виглядав як людина, яка належить цьому лісу більше, ніж селу. Може, лісник? Чи просто місцевий дивак?

Коли попереду замаячили дахи Вербівки, чоловік зупинився.

— Далі сама дійдеш, — сказав він, не обертаючись.

— Дякую, — відповіла Анна, намагаючись додати в голос теплоти. — Я Анна, до речі.

Він глянув на неї — коротко, але пильно.

— Юрій, — буркнув він і, не чекаючи продовження, повернувся й зник між деревами.

Анна стояла ще кілька секунд, дивлячись йому вслід. Її серце билося трохи швидше, ніж мало б після звичайної прогулянки. Вона не могла пояснити чому, але цей мовчазний Юрій залишив у ній дивне відчуття — ніби ліс раптом ожив і заговорив із нею його голосом.