Віктор Харон - Я не хочу повертатись , Віктор Харон

Анна прокинулася з відчуттям, що сьогодні щось має змінитися. Сонце пробивалося крізь щілини у віконницях, кидаючи смуги світла на підлогу. Вона встала, натягнула старий светр і вирішила: досить ховатися. Якщо вона приїхала сюди, щоб знайти себе, то пора починати.

У рюкзаку лежав маленький набір для малювання — кілька олівців, гумка, коробка з аквареллю, яку вона не чіпала місяцями. Анна витягла все це на стіл, розклала акуратно, ніби готувалася до ритуалу. Її пальці тремтіли, коли вона дістала аркуш паперу — не блокнот, а справжній лист, який забрала з собою майже випадково. "Просто спробуй," — шепотіла вона собі, але голос тремтів так само, як руки.

Вона сіла біля вікна, де виднілися сосни й далекий обрис гори. Перший штрих вийшов кривим, занадто різким. Анна стиснула олівець сильніше й спробувала ще раз — лінія горизонту, контури дерев. Але замість лісу перед очима спливло обличчя Олега: його самовдоволений погляд, коли він казав, що "все це дурниці". Її рука завмерла, а потім різко перекреслила ескіз — раз, другий, третій, поки папір не затріщав під натиском.

— Чорт забирай! — вигукнула вона й жбурнула олівець через кімнату. Він вдарився об стіну й покотився під ліжко. Анна відкинулася на стільці, хапаючи повітря. Її груди стискалися, ніби хтось затягував невидиму мотузку. Вона чекала сліз, але очі залишалися сухими — мабуть, вона вже виплакала все в Києві.

За вікном защебетала пташка, і цей звук різонув її, як насмішка. Анна встала, схопила светр і вибігла надвір. Холодне повітря вдарило в обличчя, але вона не зупинилася. Їй треба було рухатися, дихати, викинути з себе цю задуху. Стежка повела її вниз, до лісу, де сосни стояли густо, а земля була вкрита м’яким килимом хвої.

Вона йшла, не думаючи про напрямок, поки не опинилася біля невеликої галявини. Там лежало повалене дерево, а поруч — купа сухих гілок, ніби хтось готував дрова. Анна сіла на стовбур і закрила очі. Тиша лісу обійняла її, але замість спокою принесла ще більше запитань. Чому вона не може малювати? Чому кожен рух олівця повертає її до того, від чого вона втекла?

— Я думала, що зможу, — прошепотіла вона, і її голос розчинився в шелесті вітру. Вона не знала, скільки просиділа там, але коли підняла голову, сонце вже хилилося до заходу. Анна встала, струснула хвою з джинсів і повільно рушила назад. У хаті її чекало порожнє полотно — і порожнеча всередині, яку вона так і не змогла заповнити.