Калерія Буко - Операція: "Викрадення по-драконячи", Калерія Буко

Великі вітражні вікна маскували пейзаж зовні, але я все ж встигаю розглянути за ними гори зі сніговими піками. Скільки ж я у відключці була, що він привіз мене з сонячного рідного міста туди, де зима була? 

Бр-р-р, добре, що не мені тут жити. Інакше я б збожеволіла.

“Мелісо, про що ти говориш, які стіни, які софи, тебе викрали!”, —  кричу сама на себе подумки.

Незнайомець хмикає, чим вириває мене з діалогу з власним інстинктом самозбереження.

Я підіймаю на чоловіка свій погляд, його бурштинові очі все ще спостерігають за мною. Він піднімає руку, а я сіпаюсь. Помічаю на його зап’ясті невимовно гарний годинник інкрустований справжніми діамантами. Або ж підробками, але таких гарних підробок я в житті не бачила. Боляче напевно було б, якби він мене вдарив.

Але він здається не збирався мене бити, бо як тільки я злякано від нього відсахнулась, вираз обличчя цього чоловіка став, ну дуже близьким до ображеного. 

—  Слухай, — невпевнено-обережно починає. —  Щодо того, що сталось недавно…

— Де я? —  перебиваю його, бо чути виправдання не була готова, а знати звідки мені треба тікати - варто було. 

—  У мене вдома, —  спокійно відреагував на мою зухвалість чоловік. 

—  Це я зрозуміла, судячи з того в яких хоромах я опинилась, —  я руками  обвожу кімнату, а він повільно розтягує губи в посмішці.

—  Ти питала не про будівлю? —  бінго, він нарешті здогадався. Я киваю. —  Ти в Араконії. Це моя домівка. Це місце де ми живемо. Місце, яке стане й тобі домом.

Чоловік робить крок вперед прямісінько до мене, а я навпаки - від нього. 

—  Слухай, я не знаю на яких препаратах ти сидиш. Але я про Аракаонію ніколи в житті не чула. А про те, що і я житиму тут - й мови йти не буде, —  я видихаю, прикладаю руку до лоба та подумки шукаю слова, які б могли передати моє обурення, проте культурно. 

—  Це все тимчасово. Я тобі тут все покажу, —  говорить він, а  в мене кров холоне. —  Я знаю, що тобі страшно. Я відчуваю це, моя люба. Але запевняю, що не нашкоджу тобі. Дракони не шкодять своїм парам.

—  Ти себе чуєш? —  істерично верещу, не витримуючи цього ідіотизму. —  Які дракони? Яка пара? 

—  Моя. Моя пара, Мелісо. 

—  Слухай, Рейнаре, відпусти мене по-хорошому і, я запевняю тебе, я не звернусь в поліцію. Ти ж ненормальний, вони все одно нічого не зможуть зробити. 

—  Я Рейнгард, і я  нормальний, —  спокійно говорить він. —  Ти не у своєму вимірі. Тут немає нічого, що було б тобі звичним. Просто я переніс тебе сюди за допомогою своєї магії…

—  Та ти знущаєшся з мене! —  кричу, краєм ока помічаючи, що двері в кімнату привідкриваються і всередину заходить немолода жінка, в червоному вбранні, вся обвішана коштовними намистами та перснями. Вона оглядає нас та лише незадоволено хитає головою.

—  Впорався? —  говорить вона з іронією.

—   Я в процесі.

—   Я благаю вас,  допоможіть мені. Він божевільний. Він викрав мене…  — я миттю опиняюся біля неї. в надії, що хоч вона мене зрозуміє.

—  Якби ж я могла тобі допомогти дитино, —  стогне жінка, але тягне мене у  свої обійми, а я чомусь не пручаюсь. —  Але я заберу тебе звідси. Ходімо зі мною. Тобі треба заспокоїтись. Не ходи за нами, Рею, дай дівчинці час.