Галина Курдюмова - Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова

Навколо – хижаки. Ти одна. Головне – вижити. Кому повірити? Кому довірити свою долю? І хто там що говорив про кохання? Та яке до біса кохання, коли треба розплутати заплутаний клубок інтриг і здобути таку бажану свободу! Інтуїція аж волає: біжи, Горобчику, біжи! І все ж…

Глава 1. Подвійне викрадення.

Немов у тумані пливуть тіні, оточують мене, регочуть, веселяться, смикають мене за сукню, за волосся. А я не можу нічого збагнути. Де я?

Голоси теж зливаються в один суцільний гул, з якого вивалюються окремі фрази, немов уламки розбитої вази:

- Наречена... Наречена... Гарна наречена...

Де, цікаво, ця гарна наречена? Я також хочу подивитися. Давно на весіллях не була. Востаннє… Ммм…

Та що це таке з головою? Чому все навколо таке розпливчасте і крутиться, крутиться.

Відчуваю, як хтось розтискає мою долоню і сує щось… Букет. Невеликий, але дуже гарний, хоч і в тумані. Його, що, нареченій віддати? Де вона? І чому я не можу нічого пригадати? Руки-ноги мов ватяні, та й усе тіло наче не моє.

Хтось тягне мене за руку, змушуючи підвестися. Підводять до дзеркала, такого величезного, на всю стіну, і я бачу себе. Так, це я, але чому на мені біла сукня? Найшикарніша сукня, про яку кожна дівчина мріє з пелюшок, сукня для нареченої. Сама про таку красу навіть не мріяла. А тепер ця розкіш на мені,  але... Я ж не виходжу заміж!

Мене знову беруть за руки, ведуть. Я тільки й можу переставляти, мов лялька, ноги. Ніяких сил. Та й у голові – цілковитий хаос. Я навіть слова сказати не в змозі! Мене виводять у двір, а там... Червона килимова доріжка тягнеться в нескінченність, по обидва боки від неї – люди, люди, люди. Яскравий, строкатий одяг… Мене ведуть, навколо всі кричать, кидають мені під ноги квіти і жменями розсипають монети.

Хочу сказати, що вони переплутали мене зі справжньою нареченою, хочу піти!.. Але безвольно плетусь, притискаючи до грудей букет, поки переді мною не виникає знайома постать.

Високий, міцний, чорнявий та чорноокий, кругловидий і рум'янощокий, здоров’ям аж пашить…

Та це ж мій однокурсник! Гриша, син циганського барона. Спогади починають повертатися, потроху, уривками. Ось зараз однокурсника пригадала.

Гришка всі п'ять курсів за мною бігав, а я планомірно переконувала його, що між нами можлива лише дружба. Завжди вдавалося тримати палкого цигана на відстані. Тобто, підтримувати лише товариські стосунки.

Так, згадую далі... Універ ми закінчили... начебто як учора... Відмітили цю, таку важливу у житті подію, як годиться... Попрощалися...

Наступний спогад: я стою на пероні, поруч дві валізи, чекаю на свій поїзд. Студентські роки, чудові, веселі, але все колись добігає кінця. Вже куплено квиток додому. Потяг наближається, я вже беру до рук валізи, як чую за спиною важкий тупіт і тяжке дихання. Обертаюся. Та це ж мій друг Гриша, вирішив, видно, проводити мене, поспішав, ледве встиг. Він простягає мені розкішний букет жовтих троянд. П'ять штук! Стебла метрові! Я сміюся і підношу квіти до лиця, щоби понюхати.

Все!

З цієї миті я більше нічого не пам'ятаю! Як майбутній журналіст, який збирає матеріал для викривальної статті, можу твердо сказати, що троянди були просочені якоюсь речовиною, від якої я моментально знепритомніла!

Ага... Ще виникає в пам'яті момент, коли я починаю приходити до тями, немолода чорнява жінка простягає мені склянку з... Ось хто його знає, з чим. І моя свідомість знов кудись пливе… Мене опоїли! Напевно, якоюсь наркотою.

Але навіщо?

Думки ледве обертаються у важкій голові.

Мене викрали! Мене викрав Гриша…

Трясу головою і потроху повертаюсь у реальність. А ми з однокурсником, який міцно тримає мене під руку, вже стоїмо перед типовою робітницею РАГСу, яка методично начитує свою промову.

Мене женять на Гришці!

І його самовдоволене «так» є підтвердженням того, що я не помилилася з ідентифікацією церемонії. Тепер працівниця РАГСу з очікуванням дивиться на мене, мабуть, гадає, що і я зараз дам згоду.

Та що ви, здуріли?! Звісно, ні!

Ні, ні і ще раз ні!!!

Але це я тільки подумки так кричу, а насправді не можу вимовити й звуку.

-  Вона сказала «так», – чую голос Гришки.

Працівниця розуміючи усміхається, їй, мабуть, заплатили стільки, що питань ніяких не виникає. Наскільки я знаю, розпис на циганських весіллях не передбачений, отже, це особисто для мене. Сподіваються папірцем утримати. Я обводжу поглядом чорноокий натовп, що притупцьовує, брязкає моністами, щось кричить. Та тут циган кілька сотень, напевно! Ясно, як білий день, що зараз я нікуди не подінусь.

Але не на ту напали. Я вам не покірний песик. Я - дипломований журналіст, хай поки що без роботи, але диплом уже в кишені. І як тільки відійду від… чим ви там мене опоїли?.. то тобі, Гришко, мало не видасться! Я такий скандал влаштую… На всю країну! Це ж треба, вигадати таке! Якщо для вас викрасти наречену – нормальна тема, то для нас це нонсенс!

Так, мізки, здається, вже увімкнулися, нормально працюють, а от зір поки що підводить, та й рухатися самостійно не можу. Це погано. Але, якщо ти мене, Гришко, хоч пальцем зачепиш, я… я… Навіть не знаю ще, що зроблю. Невже ти мене так погано вивчив за п'ять років навчання, га?

У руках Григорія раптом з'являються обручки, широкі, золоті, одну він із найзадоволенішим виглядом сам одягає собі на палець, другу намагається вдягнути мені, а я стискаю, наскільки можу, кулак, опираюсь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍