Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

— В тебе нічого не вийде! Ми домовились з панною, що після весілля візьмемо на виховання дитину з бідного кварталу! — знову почало сперечатися відображення. Його голос, тепер лункий і повний звинувачення, прорізав мовчання.

— Повір, тобі краще не намагатися змінювати сценарій, який був написаний ще до твого народження. Чи я дарма писав оті всі літописи? Та я ж навіть легенду вигадав про француза, якого ніколи не існувало!

— Ти вже відібрав в мене звичайне життя! — закричав справжній Радимир, полонений дзеркалом. — Що ще ти можеш зробити?

Диявол посміхнувся і взяв іншою рукою канцелярського ножа, яким зазвичай відкривають листи. Його рухи були спокійними, але кожен м’яз видавав ледь помітну напругу:  

— Наприклад, це! — сказав він, приставивши ніж до свого горла.

— Ні, не роби цього! — закричало відображення. — Я ж не зможу повернутися!

— Тоді визнай вже нарешті, що я не прокляття, не божественний дар і не якась там невідома сила, — відображення завмерло і сіло на коліна, а диявол продовжив:

— Назви моє справжнє ім’я і починай вже нарешті робити те, що я кажу тобі! Ти всього лише людина! Ти не маєш права опиратися мені!

В цю мить в двері постукали. Диявол поклав на стіл ніж і дзеркальце, і, склавши руки на грудях, промовив холодно:

— Увійдіть!

На порозі відразу ж зʼявився Володимир:

— Що це означає, пане? Чому для вас збирають екіпаж? Чи ви вже забули, про що ми розмовляли вночі?

— Ні, я все чудово памʼятаю.

— Тоді чому, ваша світлосте? Як ваш наставник…

— Ти не мій наставник! І ніколи ним не був! Ти всього лише мій слуга. Тож замовкни і йди переконайся, чи все гаразд у панночки? Вона має чекати на мене в кареті.

— Авжеж, ваша світлосте, — невдоволено зітхнув Володимир.

Щойно він зник, диявол ще раз взяв до рук дзеркало, сказавши своєму відображенню:

— Твої слуги занадто багато собі дозволяють. Може, мені все ж спробувати залишитися на довше і зайнятися їхнім вихованням?

Відображення лише невдоволено зиркнуло на нього, після чого відвернулося в інший бік.

Ще за годину ми вже їхали до моїх батьків. Зі слуг з нами був лише кучер, а карета повільно котилася вузькою дорогою через поля, що простягалися до горизонту. 

Радимир (чи той, хто все ще виглядав, як він?) сидів з іншого боку, закинувши ногу на ногу, і час від часу мовчки дивився на мене, ніби намагався щось сказати. Але я дивилася у вікно, відвернувшись від нього. 

Всередині мене все ще було тривожне відчуття, що Радимиру потрібна моя допомога. Його очі, хоч і здавалися звичними, викликали легкий острах, який я не могла ніяк витіснити. Був навіть момент, коли мені здалося, що це лише результат моєї уяви, але всередині я знала: це не так.

Легкий острах залишався навіть незважаючи на те, що Радимир не проявляв жодної агресії – він просто сидів мовчки, ніби останніх днів взагалі не було, і ми ні на сантиметр не стали ближче один до одного. Можливо, так проявлялась його одержимість. А, може, це була його чергова вистава? 

Пам’ятаю, як одного вечора, коли він сказав, що придумає мені якесь покарання, я запитала:  

— Додасте мені більше занять з етикету?

А він відповів:

— Вигадаю дещо краще.

Можливо, саме це він і вигадав, щоб змусити мене знову сумніватися у своїх почуттях та у своєму рішення.

— Радимире… — почала я необережно.

Він повернувся до мене й усміхнувся.  

— То ми вже настільки близькі, що можемо кликати один одного по імені?  

Його голос звучав звично м'яко, з легкою насмішкою. Світло мерехтіло в його карих очах, відбиваючись у глибоких відтінках. Я мимоволі здригнулася й опустила очі, кусаючи губу. 

У кареті було темно, лише крізь вікно пробивалося кілька променів, висвітлюючи інтер'єр: м'які оксамитові сидіння, різьблені дерев'яні вставки, що здавалися чимось затишним, майже домашнім… Але затишку не було. Атмосфера між нами напружувалася з кожною хвилиною.  

— Вибачте, ваша світлосте, за нахабство, — тихо промовила я.  

Але його усмішка стала ще ширшою.  

— Звертатись до свого чоловіка по імені — це не нахабство, а ваше законне право.  

Він знову відкинувся на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях. Ліхтар за вікном кинув на його обличчя тінь, підкресливши високі вилиці й прямий ніс.  

— До речі, — додав граф майже невимушено, — чому ми досі не одружені?  

Я здивовано підвела на нього очі.  

— Ви ж самі відклали наше весілля через конфлікт з іншим графом!  

— Як цікаво, — раптом промовив він і різко розвернувся до вікна.  

Я вловила короткий відблиск світла, коли він провів рукою по склу, ніби намагаючись стерти невидимий пил або… зайві думки.  

— Це ж треба, скільки всього сталося за останній місяць...  

Карета м'яко погойдувалася на нерівній бруківці. Розпочався дощ…

Я мовчала, занурена в роздуми. Вони множилися в голові з шаленою швидкістю. Страх і цікавість змішалися в мені, сплітаючись у напружене відчуття невизначеності. Його «одержимість»… чи була вона справжньою? Чи була лише грою? Що він насправді приховував від мене?  

Кожен його погляд, кожне слово залишали невидимий слід у моєму серці. Ніби чиясь рука стискала його все сильніше й сильніше.  

Коли ми прибули, я скористалася першою ж нагодою, щоб поговорити з батьком. Ми залишилися удвох з ним у невеликій охайній кімнаті. Стіни були високими, прикрашеними темними дерев'яними панелями, що віддавали легким ароматом старого дуба. Над каміном висіла ікона, а поруч стояв свічник, полум’я якого тремтіло від кожного руху повітря.  

Батько сидів у старовинному кріслі з яскравою оббивкою, здавалося, поглиблений у власні думки. Його втомлене, але лагідне обличчя освітлювалося м'яким світлом свічок.  

Я стояла, нервово стискаючи пальці.  

— Скажи, — прошепотіла я, — чи знайомий ти з кимось, хто має справу з одержимими?